Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

Задовго до світанку кипів від юрби багнистий берег Вісли, поки маршалківська сторожа здавала нічну варту і повільно зводила міст на річці, щойно звільненій від криги.

Але ось потяглися через Віслу вершники й піші всуміш із барвистими ридванами та колебками. Помалу всмоктував їх вузький міст, біля якого міський шафар[9] правив мостовий податок із проїжджих і перехожих.

Опинившись на другому березі, Бжеський і його супутники стали підійматися узбережжям. Важко дихав його татарський кінь-бахмат, гучно кевкаючи селезінкою. Схил був крутий, дорога розсякла. Коні грузли мало не по коліна. Коло Білої, або Віслянської, брами Старого міста їх знову зупинила юрба. Та ось пірнули коні в кам'яний холод брами, і вершники опинилися у вузькому лабіринті кривих завулків та вулиць.

Тут було справжнє середньовіччя. Високі будинки зі стрімкими гостроверхими дахами і вежами, з двома чи трьома вікнами на вулицю[10]. Галаслива тіснота завулків, де ледве могли розминутися два вози. На шляхетських будинках — вирізьблені з каменю герби і дошки з латинськими написами, що садиба звільнена від стації [11], як під час сойму та з'їздів громадських, так і на випадок війни.

Оглушливо торохтіли молоти зброярів та бондарів. Смерділо шкурами, рибою, шевським клеєм, дьогтем, гноєм та новими сукнами. На вулицях юрбилися євреї в довгих оксамитових кафтанах з остружками пейсів на скронях. Шляхтинки з служницями вишукували собі по крамницях мудровані вбрання. Шляхтичі й лицарі замовляли собі шоломи і шаблі, вибирали гостроносі чоботи з срібними підковами на підборах або коштовні ланцюжки чи то держаки й піхви до меча або до кривої турецької шаблі. І поруч верескливо пустували діти, мало не потрапляючи під коней і під повозки і не слухаючи розпачливих зойків переляканих матерів.

Насилу вибрався пан Бжеський на Свентоянську вулицю.

Головна артерія Варшави сполучала ринок із замком. Тут було трохи просторіше, і вершники незабаром опинилися біля будинку метриканта Маєвського, де тимчасово перебував родич Бжеського — куявський підкоморій граф Єрзя Грохольський.

Янек Свенціцький спритно сплигнув з коня і закалатав дерев'яним молотком замість дзвоника.

На порозі з'явився старий челядник. Впізнавши пана Бжеського, він шанобливо вклонився і допоміг йому злізти з коня. Бжеський втомлено розминав ноги. Довга подорож верхи і давній ревматизм мимоволі нагадували про себе, але Бжеський не любив, щоб його мали за старого і хворого, і, гоноровито збивши волосся, підголене на скронях і на потилиці, по-молодецькому скинув бекешу на руки челядникам і жваво піднявся на другий поверх. Але пахолок з доповіддю випередив його.

— Привітання любому гостеві, - зустрів його пан метрикант на порозі їдальні, де він снідав з Грохольським. А ми вже втратили надію бачити пана на берегах Вісли. Сподіваюся, пан є здоровий і все в пана гаразд?

— Слава Єзусовi і старій горілці, що виліковує ломець і всі інші хвороби.

— А як господарство, як пані мама?

— Дякую. Прошу пана метриканта прийняти від мене барильце наливки власного виробу, а Анелю і любого зятя — меду та окосту. А де ж Анеля? — урвав він сам себе, озирнувшись, поки Маєвський дякував за подарунок.

— Анеля ще спить після балу, — відповів Грохольський, обіймаючи шурина. — Я не наважився її збудити.

— Так, так! Нехай відпочине, — підхопив Бжеський, знижуючи тон, ніби Анеля могла його почути.

Тим часом метрикант щось наказав челядникам і підхопив гостя під лікоть.

— Чого ж ми стоїмо? Прошу до столу перекусити.

Пахолки вже подавали стілець і спритно підсовували блюдо з копченим окостом не менш як пуд на вагу.

Частування було сите, але не вишукане. Гаряче молоко, масний вершковий сир із кмином, суха полендвиця, що вилискувала на блюді червоним перламутром, пухкий струдель, варені яйця і келихи міцного литовського меду.

— Пан приїхав саме до речі, - говорив Грохольський, цокаючись із Бжеським. — Справа лагодиться. Я гадаю, що навіть сьогодні можна буде дістати королівську грамоту.

Підкоморій Грохольський неполюбляв Бжеського. В його словах завжди відчувалась настороженість людини, що розмовляє з бідним родичем, який ось-ось попросить грошей, але сьогодні Грохольський говорив щиро. Він радів, що виклопотав Анелиному братові добрий маєток, та проте давно вже мріяв здихатися Бжеського якнайдалі від Варшави. Бжеський був надто балакучий і за келихом міг розпатякати багато зайвого про Московський похід. Річ в тому, що пан Грохольський повернувся з-під Москви, раптом збагатівши, але як це багатство потрапило йому до рук, — знав тільки пан Бжеський. Отже, на Україні Бжеський прикусить язик, а якщо навіть і бовкне десь щось зайве, то слова його розвіються на чотири вітри і не дійдуть до ушей палацової шляхти.

Тим часом Маєвський щиро частував гостя. Це був пухкенький дідок із сніжно-білим волоссям і рожевим безбородим обличчям, що мимоволі нагадувало солодку булочку. Він тільки підморгував хлопам то подати. ще яку-небудь страву, то підлити гостеві меду, то підкласти ласий шматок.

Заспокоївши перший голод, Бжеський відкинувся на спинку стільця і міцно потиснув руки своїх співрозмовників.

— Я мушу тільки дякувати вам, друзі мої. Дуже радий, що все так добре скоїлося. A де вона, та земля?

— На Лівобережжі. По Ворсклу, трохи нижче Лубенщини Вишневецького. Пустир безмежний. Там і ліси, і степ, і рибні озера, і луки…

— Почекай, почекай, пане! — тривожно урвав його Бжеський. — Ти кажеш «пустир», але нащо мені той пустир, коли нема в ньому хлопів? Адже без цього бидла поїдеш не далі, як у ридвані без коней.

— Свята правда, пане. Але в грамоті написано…

— До дзяблув грамоту, коли вона не дає мені того, що мені потрібне! — скипів Бжеський. І кров ударила йому в голову.

— Ото запал! Пізнаю героя Смоленська, — засміявся метрикант, потираючи пухкі рученята. — Але пан даремно обурюється. Про хлопів у грамоті не пишеться тому, що кожен хлоп комусь та повинен належати: або найяснішому панові крулю, або тому панові, від якого він утік в Дике Поле. А в тому, що їх там чимало, пан незабаром упевниться на власні очі. Про це я докладно довідався від мого брата пробоща Маєвського. Він там живе, і він ніколи нічого не каже на балай. Але обдаровувати вельможне лицарство тим, що не зазначено в інвентарях Корони, неспроможна навіть королівська канцелярія.

Бжеський ущух так само швидко, як і скипів. і бучно розреготався:

— Пан метрикант великий жартівник! 3 цього треба було починати. А пан: «пустир» та «пустир»… У ваших канцелярських викрутасах сам чорт собі зламає ногу.

— Інакше, пане, не можна. Хіба, даруючи панові староство або крулевщизну [12], зазначають, скільки ведмедів там у лісах чи бобрів у річках? Ну а хлопи