Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера

Ми вп’ятьох сиділи на кухні - бабуся, мама, тато, Митько і я, вкотре обговорюючи, чи можна нам з Митьком їхати. Дідусь сидів у вітальні перед телевізором із газетою в руках. Він ніколи не втручавсь у сімейні проблеми, і за це я був йому тільки вдячний.

Адже коли б він вирішив пристати до когось, то ще невідомо було, чи до нас із бабусею, чи до тата з мамою.

- Хоч і не старенька, - мовив тато, - а коли б вам, мамо, вони обоє сіли на шию на три тижні, то хто знає, якої б ви заспівали.

- О, я була б тільки щасливою, - не здавалася бабуся. - Село, річка, ліс, два юних джентльмени. Певно, я знову відчула б себе молодою.

- Боюсь, що ненадовго, - обізвалась мама. - Господи, як ви мені вже набридли з цим селом!

- Невже ви хочете, Оксано Павлівно, - втрутився нарешті в розмову й Митько, - щоб ваш син, а заодно і його найкращий приятель ціле літо нудились у місті, де все кругом - і пилюга, і розжарені спекотні вулиці - навіває сумні думки і сприяє передчасному старінню наших організмів? - (Цю промову він підготував заздалегідь). - А хіба існує кращий відпочинок, ніж там, у селі, злитися з природою після важкої праці й успішного закінчення п’ятого класу?

- Не дуже-то ви й перепрацювались, - кволо посміхнулася мама

- Хоч би як там було, - вів своє Митько, - дітям потрібен відпочинок. До того ж як інакше ми виконаємо важливе завдання із зоології?

- Яке ще там завдання?

- Хіба Сергій вам нічого не казав? Адже вчителька звеліла нам - мені та йому - зібрати найкращу колекцію жучків і метеликів. «На вас, - каже, - хлопці, вся надія!»

- Так уже й сказала? - засумнівався тато.

- А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас.

- Так уже й не переведуть? - не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхитність і стрілка маминої впевненості гойднулась у наш бік.

- А може, просто двійку поставлять, - не здавався Митько. - А кого порадує двійка у перший же день навчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати.

- Еге ж, - знов усміхнулась мама, - вам зіпсуєш. Господи, як ви мені вже набридли! Ну, то як? - звернулась до тата.

Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром.

- Та хай уже їдуть, - одмахнувся він. - А то ж спокою не даватимуть ціле літо. Тільки щоб бабусю слухали.

- Ура! - закричали ми й вибігли з кухні, але в передпокої на мить затримались.

- Чула? Чула? - сміявся тато. - «Передчасному старінню наших організмів», га?

- А як тобі оце, - вторувала йому мама: - «На вас, хлопці, вся надія». Ну й молодці!

- І настрій у них на цілий рік зіпсується!

- Ех ти, - закинув я Митькові, - то це ж вони з нас глузують!

- Ага, - почухав він потилицю, - переборщили трохи. Ну та нічого. Головне - мета досягнута.

- Та й справді, мета досягнута, - ляснув я свого друга по плечу. - То коли їдемо?

- Їдемо?.. Післязавтра. Треба ж іще зібратись.

 ***

- Не виходьте на зупинках із вагона, - кричала услід поїздові мама.

- Зразу ж дайте телеграму, - не відставала од неї бабуся.

- І не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись, - і собі гукала Митькова мама.

Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна - бо може продути; не стояли в тамбурі - можна випасти; не виходили на зупинках - можна відстати; не виймали гроші з кишень - можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай Боже, консервів - можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що ж зрештою таки можна робити.

- Чай будемо? - запитав увечері провідник.

- О-о! Чай! - заволав наш супутник, голомозий дядько, який до цього сидів, втупившись у книжку. - Звичайно, будемо! Три, ні, - чотири склянки!

- Секундочку. А ви, хлоп’ята?

- Чай? Чай… - зашепотів Митько. - Здається, про чай нічого не казали.

- Будемо, - відповів я, заглянувши у свій записник, де матуся власноручно записала всі «не можна»: чаю в тому списку не було. - Дві.

- Дві! - скрививсь дядько. - Та що для таких організмів по якійсь склянці на брата? Ви знаєте, що чай навіть космонавти замість води п’ють? А ви ж хочете бути космонавтами?

Ми космонавтами бути не хотіли і цим, очевидно, дуже засмутили дядечка, бо він одвернувсь од нас і потім, поки пив свої чотири склянки, поглядав кудись у вікно.

- Образили людину, - прошепотів я Митькові.

- Чому це?

- А може, він сам хотів бути космонавтом, може, це мрія його дитинства?

- Може, він і є космонавт? - раптом запитав Митько, уважніше приглядаючись до дядька. - Хоча ні, - додав по хвильці. - Вони лисими не бувають.

- А цей полисів під час якогось випробувального польоту.

- А черево?

Справді, проти черева заперечувати було важкувато, і ми вирішили, що наш супутник обіймає скромнішу посаду. Врешті Митько не витримав і запитав:

- Дядю, а ви б хотіли бути космонавтом?

Відповідь нас розчарувала, проте й поклала край всіляким припущенням. Змірявши нас зневажливим поглядом, дядько сказав:

- Іще чого, - і знов одвернувсь до вікна.

- Ні, такий не полетить, - прошепотів Митько.

- Та й по ньому зразу видно, - погодився я.

Спати ми поклалися на горішніх лавах.

- Лягай грошима до стіни, - шепнув мені Митько.

За інших обставин остання Митькова фраза прозвучала б навіть незрозуміло. Але тільки не зараз. Гроші в нас обох були в правих кишенях штанів.

Мені довелося лягти долілиць.

Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій.

А тут ми самі їхали аж куди - цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори