Володимир Львович Єшкілєв - Фаренго. Ч. 1. Тінь попередника

безформне й темне. Воно підім'яло під себе курсантку — та навіть не встигла скрикнути. Оператор навів на «щось» пістолет, але воно випередило постріл. «Щось» рухалося швидко, на межі фіксації людським оком. Черговий побачив, як відірвана голова оператора впала на панель бойового посту й кумедно підскочила, заливаючи все навколо кров'ю. Наступної миті ще одне «щось» зіскочило зі стелі на чергового.

Важке, скрипливо-сухе й жорстке, воно смерділо чимось нестерпно кислим і нестерпно чужим. Чергового пригнуло до панелі. Він спробував скинути з себе це «щось», але воно міцно вчепилося в нього чи то мацаками, чи то ребратими відростками. «Щось» коротко чвакнуло. Смерть тіронійця була майже безболісною.

Коли серце секторального чергового зупинилося, індикатор часу на його нарукавному дисплеї відрахував чотириста вісімнадцяту секунду від моменту оголошення тривоги на базі Волт-Армстрідж.

Частина перша: Полювання на мечоносця

1

Борт фрегата Е91 «Девастейшн»,

орбіта планети Кідронії (4КВ67:3),

зоряна система Абелари (55 Рака).

6 семпрарія 416 року Ери Відновлення.

Біле сяйво ламп. Усі навколишні предмети віддзеркалюють це сяйво стерильною білизною своїх вигинів і площин. Навіть «драбинка» індикаторів апаратури пробудження світиться тут холодними біло-сріблястими рисками. Три її верхні сходинки вже не миготять. Вони по всій довжині наситилися спокійним яскравим сріблом. Значить, загальна фізіологія в нормі, врощені в тіло аналізатори не знайшли прямих загроз та дисфункцій. О'к.

Три сріблястих переконливих «о'к».

Можна навіть спробувати поворушити рукою. Вказівний палець, середній, потім обережний, нестерпно повільний дрейф зап'ястка крізь в'яжучий гель протиперевантажного кокона. Зап'ясток пливе-пливе і впирається в липку й теплу кишку шланга.

Але навіть таке навантаження виявляється надлишковим для організму, який три тижні перебував у стані абсолютного динамічного спокою. Перед очима спалахує ґало кольору лососевого м'яса. Хоч щось кольорове, альтернативне цій суцільній навколишній сріблястості. П'ята «сходинка» індикатора починає миготіти швидше. Ну й нехай. Головне, що він знову може керувати своїм тілом. Контролювати кожен рух, стишувати хвилі ненавмисних м'язових скорочень. Скільки разів виходив він із «транзитного стану другого типу», стільки ж відчував цю войовничу радість самознайдення. Кажуть, що десь після півсотого виходу яскравість вражень остаточно згасає. Шкода.

Мерехтять сьома і восьма лінії. Це, у свою чергу, зраділи людському відморозкові індикатори комунікаційних здатностей. За дві-три стандартні хвилини[1] він зможе прогугнявити щось на кшталт «у-у», за десять — тихо прошепотіти слово. А хвилин через двадцять-тридцять спроможеться вже зовсім чітко сформулювати вимогу до робота, який контролює процедуру пробудження. Він накаже йому приготувати гігієнічний комплект номер чотири і «синій коктейль». Хоча не виключено, що на кораблях Служби коктейль зовсім не синій. Адже в багатовікових, замкнених і добре фінансованих структурах завжди культивували свою особливу корпоративну естетику. На штиб цієї сріблястої графіки, яка мерехтить і підморгує перед його очима.

Коктейль виявився рудим, під колір тутешнього світила. Поки руда рідина тече стравоходом і скобоче шлункові рецептори, блакитнуватий теплий розчин змиває з поверхні тіла залишок гелю-амортизатора. Шкірні отвори потрохи згадують своє природне призначення, болотяна блідість відступає до долонь і п'ят. Карантинна служба вже встигла переслати роботам відновлювального відсіку перелік місцевих вимог. Тепер напружений і чіткий голос знайомить новоприбулого зі списком необхідних антивірусних ін'єкцій та підтверджених ліцензій на встановлене в його тіло обладнання.

Він майже не слухає. Згідно з підписаним на Арпікрані контрактом, Служба Запобігання взяла на себе всі його карантинні й візові проблеми. Усі без винятку. Перед рейсом техніки служби нашпигували його плоть своїми мікро й наноагрегатами. Тепер нехай тутешній резидент дає собі раду з місцевими і доводить їм, що з цього кіборґенного[2] фаршу підлягає митному ліцензуванню, а що ні. А він, техноархеолог, спеціаліст першого класу Олександр Вольск, навіть не знає функцій та розрізнювальних кодів мікроглобул, нанороботів і чіпів, котрі імплантували до його тіла. Й не зобов'язаний знати. І не повинен. І це також обумовлено в його контракті.

Блакитна рідина вже не омиває тіла. З отвору в стіні вистрибує маніпулятор і спритно згортає плівку, якою було покрито душову кабінку. У дзеркальній ніші, правіше від нього, з'являються рушники, футляр гігієнічного комплекту й одяг із характерним платиновим вилиском.

«Бактерицидна тканина. Знову алергія, плями, свербіж», — він відганяє скаредні думки, як мух. Навіть робить відповідний рух рукою. Рух виявляється незґрабним, рука Вольска наштовхується на маніпулятор, той ґречно відстрибує. Голос робота змінює тональність з офіційної на привітно-напружену:

— На зв'язку з вами співробітник Джи Тау в ранзі радника-представника Вангель Гело-молодший. Ви готові до контакту?

«Велику й жахливу Службу Запобігання тут називають «Джи Тау», — завважує техноархеолог і випереджує наступне питання робота:

— Готовий. Але… якщо це не заборонено, без TVC[3].

У нижній частині відеопанелі спалахує тонка жовта смужка. Візуальний контакт блоковано. Натомість виникає голос. Він звучить у голові археолога. Робот спрямував авдіосигнал на особистий комунікатор Вольска. От сволота. Голова ще не готова до підчерепних голосів і вібрацій. Вона нестерпно зудить зсередини. Археолог пропускає стандартний початок привітання.

— …самопочуття? — Гело-молодший дотримується літературних словоформ, уже напівзабутих у підземних містах і куполах Арпікрана. Він ретельно вимовляє закінчення слів і трошки шепелявить. Шамопошуття, ага…

— Дякую, — каже Вольск уголос. — Усе в межах норми. Скільки будуть цудурити на карантині?

— Цу-ду-ри-ти? — здається, що радник-представник смакує нетутешнє слівце. Коли дегустація закінчується, він інформує:

— Тридцять шість стандартних годин, що приблизно відповідає сорока двом місцевим. Під ґарантії Служби вам відкрили зелену лінію.

— Найзеленішу?

— Зеленішої взагалі не буває, — приймає пас Гело-молодший. Виявляється, місцеві лицарі плаща й кинджала теж дружать з гумором. На відміну від тих товстошкірих барбосів, які готували його до польоту.

— Я вдячний, Вангелю, — Вольск доводить теплість у голосі до максимальної позначки.

— Не варто, Олександре. Працюватимемо разом, в одній команді. До речі, автоматика корабля підтвердила, що фізіологічні параметри ваших колеґ також у нормі.

— Я радий. Надзвичайно приємні люди. Особливо леді Вей. Вона каже, що полюбляє натуральний морквяний фреш.

— Невдовзі зможете обмінятися враженнями від польоту.

— Це мене щиро тішить. Між іншим, натуральний морквяний фреш — неабияка гидота.

— Он як… А в нас, уявіть собі, вважається делікатесом. Батьки-командири нашої колонії почали інвестувати в гідропонні плантації лише після Війни.

— Живете на синтетиках?

— Переважно.

— Цу. Це не респект.

— Так. Але жити можна. Ми закуповуємо синтезатори останніх моделей. У молекулярних копіях харчових продуктів одна помилка на три квадрильйони одиниць синтезу…

— Вражає. У мене є одне прохання, Вангелю.

— …?

— Я би хотів отримати учбовий пакет домінуючого місцевого діалекту. Це важливо для моєї роботи.

— А вам хіба не імплантували комунікатор із перекладацькими функціями?

— У мене стандартний пакет імплантантів.