Оксана Стефанівна Забужко - Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

— що вже скандальнозвісна драгоманівська стаття «Шевченко, українофіли й соціалізм» була відповіддю на доволі дерзновенний змаг Ф. Вовка виснувати з «Кобзаря» мало не марксистський світогляд, отож продемонстрована «батьком української демократії», подекуди просто-таки брутальна, естетична нечуственність в оцінці поета-мислителя в очах сьогоднішнього читача багато в чому всправедливлюється полемічним пафосом[4]: Драгоманов, із його послідовним світоглядовим позитивізмом, по суті, першим виступив проти ідеологізації Шевченка — і, вельми прикметно, не був у цьому починанні підтриманий;

— що, власне кажучи, «боротьба за Шевченка», як твердить Б. Рубчак, розпочалася ще за життя поета, спровокована «дихотомією між національним і соціальним значенням його поезії»[5], і хай навіть має слушність інший американський дослідник, Г. Грабович, заявляючи, начебто вписування Шевченка в ті чи ті суспільно-політичні категорії «каже багато більше про стан українського політичного життя, його об'єктивної слабости — тоді як і тепер, — ніж воно нам каже про самого Шевченка»[6], а проте чи не буде, з гносеологічного погляду беручи, така універсальна «соціологічна виноска» (адже «слабкість політичного життя», чи то пак, за В. Липинським, «хвороба бездержавности», — це той граничний спільний знаменник, під котрий неважко в остаточному підсумку підвести будь-який духовно-культурний феномен, коли той не задовольняє наших національних амбіцій), — чи не буде таке легкомисне винесення ідеологізуючого «функціонального шевченкознавства», сказати б, «за дужки» серйозної науки там самим «перемотуванням фільму на минулу ситуацію, після якої неминуче знову з'явиться Педро»?

Застановитися над цим питанням нас спонукають принаймні дві взаємопов'язані обставини, незаперечні для всякого неупередженого ока. По-перше, подобається нам чи ні, а доводиться визнати, що жодну з дотеперішніх, часто взаємовиключних, «ідеологізуючих» інтерпретацій Шевченкової спадщини не випадає скинути з рахунку як абсолютно безпідставну (навіть з «атеїзмом» не все так просто, як видавалося В. Барці, авторові єдиної системної «контрпропаґандивної», виціленої проти канонічних доґматів сталінського шевченкознавства, розвідки — «Правда Кобзаря»[7]). Здається, першим цю парадоксальну ідейну багатовимірність, цю, сказати б, протеївську мінливість «Кобзаря»: укрите в ньому безугавне напружене мерехтіння смислів, що, залежно від привнесеної в нього читацької «фіксуючої» точки зору, вможливлює в принципі будь-яке (звісно, у межах скінченного числа версій) концептуальне витлумачення, спостеріг, ще наприкінці 1950-х, І. Світличний — віднісши її, правда, на кошт специфіки художнього тексту взагалі й відповідно пояснивши «легкість і простоту, з якими в поета можна знаходити як матеріалізм, так і ідеалізм, як діалектику, так і метафізику», — «тим, що насправді ні того, ні іншого, ні третього, ні десятого — в чисто філософському розумінні — …у Т. Г. Шевченка немає»[8] (Світличному, нагадаємо, йшлося про методологічну недостатність тогочасних спроб історико-філософського аналізу авторського світогляду на матеріалі красного письменства — коли цей матеріал розглядався не як спосіб вироблення, а як спосіб «вкладання», популяризації вже-готових, апріорно, сиріч до естетичного досвіду, наявних у свідомості автора філософських ідей). Ще двадцять років «дисидентства» щодо офіційного методологічного монізму знадобилося українській філософській думці, аби здобутись на розуміння, що «насправді» в «Кобзарі» якраз є «і те, і інше, і третє, і десяте» одночасно, і то якраз «в чисто філософському розумінні», — що «суперечливість, несталість світогляду іманентна Шевченкові від перших до останніх поезій, що ця суперечливість не є метанням поета-романтика від одного погляду до другого, а складає якусь особливу, не-евклідову, динамічну, несталу гармонію і тому дає можливість говорити про філософію „Кобзаря“ як щось цілісне, що серед протилежностей, самозаперечень і варіяцій містить постійне, інваріянтне, суто шевченківське єдине Слово, яке не можна визначити окремими його „варіяціями“»[9].

Важко переоцінити евристичний заряд цієї ідеї Л. Плюща — до речі, одного з піонерів сучасного філософського шевченкознавства[10]: вже проста інтуїція підказує, що власне тут лежить гносеологічний (а не сам тільки «суспільно-політичний») ключ до зрозуміння як інтелектуальних пригод «функціонального шевченкознавства» (сам текст «Кобзаря» провокує кожне нове покоління читачів на суголосні ідейній атмосфері доби «ангажовані», у сартрівському сенсі слова, прочитання), так і потенційної, розверзтої в майбутнє невичерпности Шевченкового слова, того ґенетично закладеного в ньому надлишку інтерпретаційної свободи, який і робить його унікальним феноменом не лише літературної, а в найширшому значенні духовно-культурної історії.

Себто, так чи інакше, а літературознавцям у їхній претензії на узурпацію виключних прав на «Кобзар» таки доведеться поступитися[11]: «Кобзар» є не тільки література, у секулярно-новоєвропейському сенсі терміна (тим-то, за негайним і безпомильним діагнозом Ю. Шевельова, навіть учений такого масштабу, як Д. Чижевський, зазнав поразки, коли, керований добрим наміром «деідеологізації» літератури, чесно спробував був витлумачити Шевченка єдино в аспекті приналежного літературного напрямку [стилю][12], — втім, це, либонь, якраз із тих випадків в історії науки, коли поразка сама містить у собі відкривавчий потенціал). Цей момент належиться спеціально наголосити: у випадку Шевченка йдеться не про те, що за умов «хвороби бездержавности» українська література змушена була виконувати низку суспільних функцій, для «нормальної» модерної літератури загалом неіманентних і факультативних, як-от ідеологічну, просвітницьку, виховну, культурно-синтезуючу (за браком фахової національної філософії) тощо, — це справді так, і ніхто з цим не сперечається, ба більше, така форсована багатофункціональність притаманна була літературам усіх країн, де загальмувався процес становлення громадянського суспільства і, як наслідок, бракувало свободи слова, — як у минулому, так і в нашому столітті (досить згадати цитоване й перецитоване Євтушенкове «Поэт в России больше, чем поэт»). Але в творчості Шевченка, насамперед у «Кобзарі», маємо до діла з чимось «більшим, ніж поет», за самою своєю природою, і це відчували вже сучасники, а Б. Грінченко сформулював інтуїтивно-точно: «Ми певні, що в українській літературі з'явиться ще багато діячів, рівних Шевченкові талантом, але не буде вже ні одного, рівного йому своїм значенням у справі нашого національного відродження: будуть великі письменники, але не буде вже пророків (курсив наш. — О. З.)»[13].

До теми пророцтва ми ще повернемося згодом, наразі ж зазначимо, що цей перескок у сферу релігійної термінології, котрим, бачимо, спокусився й такий пурист від науки, як Г. Грабович[14], аж ніяк не є стосовно Шевченка романтичною метафорою, як це, наприклад, було у випадку сучасних Шевченкові польських поетів-wieszczów («пророків» — А. Міцкевича, Ю. Словацького, 3. Красінського): адже чимало текстів «Кобзаря» — тут маємо признати рацію В. Барці — становлять собою зразки найчистішої релігійної поезії, і то не «квазірелігійної», у дусі Романтизму, котрий, болісно рефлектуючи над знеприсутненням Бога у світі реальної дійсности, мусив, від Канта почавши, повсякчас доводити собі, попри все, факт Божого буття, — а якраз автентичних молитов нерефлексивно («по-народному», сказав би Д. Чижевський) віруючого християнина. Та й узагалі, цілий «Кобзар» можна (і треба!) розглядати як безнастанний, часами вельми драматичний, але завжди безпосередній діалог