Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Криничар 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Криничар" автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 94
Перейти на сторінку:
високості. Зеленкуватими космами, пострілюючи іскрами, чадить сира солома й сінна потеруха. Кислою гіркавістю тягне з Руського кінця, який мадяри називають Оросвийгом. Там гнітять у печах бадилляччя, гарбузове гудиння, стебла посоняху і надертий з-під снігу лист. І ні з чим не сплутаєш змійчасті іржаві павісьма від кізяка. Пораз, хоч і не одразу, вгадую я терпкий, як егерське вино, смак кіптяви від паленого жолудя й дикого каштана. Його заколочує вітер із пістрялівського порубища. Ще мені пам'ятний гар смолистої стружки й квасного пиловиння, що тягне з майстерень лівобережної Карічки. Що лише не палить, не пхає в черінь наш люд, аби вгріти тіло й приварити якесь щло. Вогонь їх гріє й годує, ще й повідає небові про їх поденну житність. Шепоче про це пащами коминів.

А мені з тих димів найсолодший той, що з вербового пагілля. Такий задавнено солодкий і жданий, що аж памороки забиває, коли зненацька надлетить із підгорянського зарінку, від пізньої рибарської ватри чи від казана кошикарів, що виварюють на березі свіжу лозу. Хоч той димок і дере горлянку, але мені він проситься в груди, як майський мед на язик. Може тому, що приносить на своїх легких крилах казки мого дитинства. їх було не густо, та все ж були. Хоча б ота ‒ про замохнатілу вусату рибу з-під кольчинськоїгреблі, що ссе цицьки потопельниць…

Багато билиць можуть розповісти мені дими.

Не підвладний мені й не пізнаваний, як це нерідко буває, лише дим із власного комина. Бо це не вільний, не справдешній дим. Дим зламаний і замурований у камінь. Такий дим не може мати свого сталого запаху. Як пес на припоні, що завжди має інший норов. Як невільник у темниці, що має інші очі.

Я, багатий чоловік, можу привезти собі з Верховини найліпші букові дрова, що дзвенять, як залізо. Можу топити деревним вугіллям з моєї ж копальні, яку пастушки колись винюпали за коропецьким березняком. Можна б без жури і стиску гріти покої та столувати родину й прислугу. Та що, коли я не звик топтати золото ногами і пускати гроші на вітер. Якщо світ відкрив мені очі, налив оливи в голову, а в руку дав гріш, то мушу, видати, я цим послуговуватись до скону. Мушу йому служити.

Мені розповів про ці печі вузькоокий чоловічок під Білгородом. Я там копав лази під городськими мурами, а він навчав нашу старшину битися на мечах. Хоча сам він меча й не мав ‒ такий собі акацієвий обрубок. Зате ціпок той крутився між його пальців, як веретено, зі свистом краяв повітря, а турецькі палаші відлітали від нього, як від булата. При цьому сам чоловік майже не переступав з ноги на ногу, лишень кий його мигтів, невловимий оку, ліворуч-праворуч, над головою й за спиною, відсікаючи з глухим дзвоном нападників. Звався він Лінь. Недурно, либонь, прилипло те назвисько до чоловіка. Більшого лінюха я не стрічав. День при дні, коли не школив рубак, Лінь дрімав, загорнутий у баранячу реверенду. Мороз стягував його жовту, як на бубні, шкіру, лише іній білів на бровах і ріденьких вусах. Я торгав його за плече, аби пересвідчитись, чи ще живий. І він вищиряв ріденькі мишачі зуби й розтуляв шпари сльозавих очиць. Був живий, ще й який живий! Як той здихлявий кіт, що й позіхнути лінується, а пожбур його з даху ‒ впаде на чотири лапи й у кліп ока вихопиться на дерево, в безпечне місце.

Я питав того чоловіка, звідки він. «З-під небес», ‒ шкірився, як пес на гарячі крупи. «Не бог же ти, скажи, з яких земель?» ‒ допитувався я. ‒ «Я із землі, що огороджена кам'яним парканом, по якому можуть пройти чотири верхівці стремено в стремено». ‒ «То ви там лише б'єтеся на палицях, чи щось і робите людського?» ‒ «Ми там будуємо храми з верхами, закоченими, як лист лопуха. І сіємо в воду білу пшеницю». ‒ «Як не люди», ‒ сердився я. Але не зі злості, з холоду. Що сердитися на людей, котрі не такі, як ти. У Бога всього багато.

Зима тоді стояла така ж люта, як і тепер. Коні копитами примерзали до криги. А нам не вільно було палити вогні, щоб не забачила замкова сторожа. Мені ще стерпно, я довбався під землею, а земля тепла. Для живого вона тепла. Це вмираючому вона здається студеною. До того ж я міг притулитися до кобили, що витягала з довбанки кремінь. А тим, що сиділи на льоду в очеретах, скажу вам, було невесело. Ніяк їм було. Бо мороз зварював кров і висушував мозок. То нічого вже й не кортіло, тільки спати. І засинали навічно. Кого десяцькі не могли вже розбудити, роздягали, розпорюючи полотно, і обтуляли себе добутими хламидами. Ножі тупилися об тіла, задубілі на кістку.

Міркую, що холоднеча діткнулася й жовтолицього. Як сновида підійшов він до купи, котру ми наносили з підкопу.

Своїм бучком-мечем поцоркав об руці плитняки, один, другий, третій. «Це теплі камені», ‒ засипів радісно. Ніхто й око не скинув, подумали, що сплив розумом мечоносець. А він тішився: «Тепла постіль буде. Тепла ніч буде». Підняв свій акацієвий костур і найближчого з нас штурхнув на глиняну купу. Ніхто не мав ні сил, ні волі перечити мавпиську, знаючи його легку руку і тяжку зброю. Вояки тягали каміння і мостили з нього низенький колодязь, що сходився аркою вгорі. Від нього протягли ярок на два лікті завширшки, який теж накрили плитами й замастили глиною. Землю розмішували своєю сечею. Так казав Лінь. Той рівчак потягся до гаю, під кудлаті шапки сосон. Коли це було готово, Лінь палицею підсік очеретину, і всі взялися за свої клинки. Ніхто не розумів його дивного заміру, але кров наша ожила, під каптанами зародилася подоба тепла.

Люди, вимордувані затяжною облогою, сікли тростину, як ворога. Тим паче, що цей не боронився. А Лінь учив, як сплітати з комишу снопики, схожі на різдвяного дідуха. Ті перевесла ми запхали в кам'яну криницю, і Лінь черкнув кресалом. Лише тоді всі збагнули, що це ‒ піч. Сухий очерет затріщав, заговорив гарячими язиками, а над сосняком закурився легенький димок. Здаля, з фортеці, то могло здатися сніжною курявою чи млявим надвечірнім туманцем.

Що казати, піч наша горіла і гріла. Вузькоокий першим постелив свою попону на тепле каміння. Ми попадали за ним, переплівшись тілами в живий ланцюг. Люди хапали забуте тепло руками, губами, вдихали

1 2 3 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Криничар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Криничар"