Ланселот Лоутон - Українське питання

європейськими державами, де українське населення зазнавало кривд та утискiв своїх громадянських прав. Українцi, що проживали на територiї колишнього Радянського Союзу, стали жертвою iнспiрованого владою жахливого Голодомору 1932–1933 рокiв, який забрав мiльйони життiв. Широкi верстви українства, в першу чергу його iнтелектуальна елiта, зазнавали масових полiтичних репресiй з боку тоталiтарного сталiнського режиму.

За таких складних iсторичних обставин український народ знайшов щиру симпатiю та пiдтримку в колах британського суспiльства, де виник громадський рух, спрямований на пiдтримку права українцiв як повноцiнної європейської нацiї на власну державнiсть та вiльний i рiвноправний розвиток у колi європейських народiв. Показовим явищем стало створення Англо-українського комiтету, до складу якого ввiйшли вiдомi члени парламенту, полiтики, журналiсти та вченi Великої Британiї.

Одним з найбiльш активних учасникiв та речникiв дiяльностi цього комiтету був вiдомий британський журналiст Ланселот Лоутон. Його перу належать назвичайно пристраснi та переконливi за аргументацiєю публiкацiї, в яких висвiтлюється як iсторичне минуле, так i сучасний автору стан українського народу та його давнiх етнiчних земель. Вражає наукова ерудицiя Лоутона, який у своїх дослiдженнях спирається на широке коло iсторичних джерел i працi видатних iсторикiв, мовознавцiв, етнографiв ХІХ—ХХ ст. Можна впевнено стверджувати, що деякi теоретичнi висновки Л. Лоутона щодо української iсторiї значно випередили його добу i зберiгають свою актуальнiсть для сучасного стану розвитку iсторичних знань про Україну. Для українцiв особливо важливим є те, що друкованi доповiдi Л. Лоутона вiддзеркалюють зовнiшнiй погляд стороннього спостерiгача на них самих, їхнє минуле та їхню iсторичну перспективу.

Я глибоко переконаний у тому, що видання в Українi мовою оригiналу та в українському перекладi публiкацiй Ланселота Лоутона, адресованих в далеких 30-х роках ХХ столiття британському читачевi, сьогоднi викличе велику увагу широкої громадськостi України та Великої Британiї i буде корисним для iсторикiв, полiтикiв та дипломатiв наших держав.

Валерiй СМОЛІЙ,

Директор Інституту iсторiї України Нацiональної академiї наук України, академiк

Передмова

«Головною проблемою для сьогоднiшньої Європи є проблема українська. Глибокий iнтерес до цiєї країни зумовлений її впливом на європейський мир i дипломатiю; в той самий час, iз нею тiсно пов'язанi життєво важливi британськi iнтереси. Бiльшiсть людей не розумiє, як глибоко саме тут закорiнена причина європейських чвар усiєї першої чвертi столiття. Не дивно, що про цю країну досi так мало було чути: гноблення української нацiї постiйно супроводжувалося забороною слова «Україна» та приховуванням навiть самого iснування українцiв.

Це «стирання з лиця землi» проводилося так успiшно, що для бiльшої частини свiту Україна залишилася тiльки в поезiї та переказах; завжди й незмiнно вважалося, що якщо вона десь колись i була, то вже давно похована на кладовищi мертвих i забутих нацiй».

Цi слова належать перу вiдомого британського журналiста Ланселота Лоутона i були проголошенi ним в 1935 роцi перед авторитетним зiбранням представникiв громадськостi в примiщеннi Палати Громад Парламенту Великої Британiї. Коли сьогоднi ми цитуємо цi рядки, то щиро дивуємося, як точно в них схоплено глибинну суть трагiчної iсторiї українського народу, який протягом багатьох столiть боротьби за власне нацiональне самовизначення та створення своєї держави, не лише був позбавлений цього права, але був поставлений перед загрозою повної втрати своєї нацiональної iдентичностi та приречений на забуття. Разом з тим, цi слова звучать дивовижно актуально в наш час, коли свiт заново вiдкриває для себе Україну з її самобутньою культурою, традицiями та ментальнiстю.

Що спонукало британського журналiста Ланселота Лоутона, громадянина чи не найбiльш вiддаленої вiд України країни Європи, написати цi рядки, якi просякнути таким розумiнням та щирим спiвчуттям до українцiв? Вiдповiдь на це питання дає погляд на основнi сторiнки iсторiї українсько-британських вiдносин у першiй третинi ХХ столiття.

Подiї Першої свiтової вiйни, спалах i поразка українського нацiонально-визвольного руху в його змаганнях за створення незалежної української держави в 1917–1921 роках призвели до чергового несправедливого повоєнного розподiлу етнiчних українських земель мiж новими європейськими державами. Україна на довгi десять рокiв фактично випала з поля зору провiдних країн Європи, в тому числi — державних чинникiв Великої Британiї.

Однак наприкiнцi 20-х — на початку 30-х рокiв ХХ ст. урядовi кола та громадськiсть Великої Британiї знову були поставленi перед фактом iснування в Європi українського питання. З одного боку, це було викликано посиленням органiзованого українського нацiонального руху на територiях Чехословаччини, Румунiї та, особливо, Польщi, де на Волинi та в Схiднiй Галичинi загострилося польсько-українське протистояння. Широкий резонанс в свiтi викликали також подiї в пiдрадянськiй Українi, пов'язанi з проведенням примусової колективiзацiї i масовими репресiями серед селян та української iнтелiгенцiї, жахливi результати органiзованого радянською владою Голодомору 1932–1933 рр., жертвами якого в Українi стали мiльйони людей.

Прихiд до влади в Нiмеччинi нацiонал-соцiалiстiв на чолi з А. Гiтлером, курс Нiмеччини на перегляд наслiдкiв Першої свiтової вiйни та розробка рiзних нiмецьких геополiтичних концепцiй, в яких фiгурували українськi землi, об'єктивно змушували Велику Британiю повернутися до української теми. Зокрема, мiжнародний скандал викликала вимога мiнiстра продовольства i сiльського господарства Нiмеччини А. Гугенберга передати «родючу територiю України» Нiмеччинi, проголошена ним в Лондонi в червнi 1933 р. на мiжнароднiй економiчнiй конференцiї.[1]

Проте українцi не бажали знову стати розмiнною монетою у великiй європейськiй полiтичнiй грi. Вони хотiли, аби Європа, нарештi, почула їхнiй голос. В тому числi, значнi надiї покладалися на змiну ставлення Великої Британiї до українського питання.

В 1931 р. вiдомий український громадський дiяч та меценат, вихiдець iз Буковини i американський громадянин Якiв Макогон, органiзував на власнi кошти Українське бюро в Лондонi (The Ukrainian Bureau). Його головним завданням було поширення на теренi Великої Британiї iнформацiї про Україну. З цiєю метою бюро видавало перiодичний бюлетень («The Bulletin»), який розсилався до 250 британських часописiв. Українське бюро в Лондонi проiснувало до 1939 року.[2]

В 1933 р. керiвник заснованої в 1929 роцi Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв полковник Євген Коновалець направив до Лондону представника ОУН Євгена Ляховича. Мiсiя Ляховича полягала у налагодженнi контактiв з британськими урядовими колами та роз'ясненнi позицiй ОУН щодо ситуацiї навколо України та у Схiднiй Європi в цiлому. В iнструкцiях, якi йому давав Є Коновалець, зазначалося: «Було б дуже корисним, якщо б ця справа була вияснена в Лондонi, а саме: маючи на увазi нашу далеку майбутнiсть, ми волiли б кооперувати з Брiтанiєю у вирiшуваннi справ на Сходi Європи, нiж з ким-небудь iншим…».[3] Іншим разом вiн наголошував в листi до Ляховича: «Наша полiтика в даний момент повинна: 1) За всяку цiну старатися включити українську проблему у сферу, так сказати б, заiнтересування великобританської полiтики. Пiд теперiшнiй момент тiльки