Микола Юрійович Рябчук - ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:

нездатні до самостійної державності, а тому повинні втішатися благодійною російською та німецькою «культуртреґерською» опікою. Ці дві геґемоністські концепції були сприйняті на Заході як «об'єктивні» і «наукові», тимчасом як будь-яка спроба українців, хорватів або словаків висловити свою думку відкидалася апріорно як «націоналістична» (чи «відносно малосуттєва», у термінах Тойнбі).

Зрозуміло, що засвоєння цих імперських історіографій на Заході не було б таким легким, коли б не його власна імперськість і претензії на «культуртреґерську» роль – не лише в Африці, а й на власних теренах: в Ірландії, Каталонії, у Бретоні й на Корсиці тощо. А також – коли б не могутня політична підтримка цих точок зору з боку німецької і російської (а згодом і совєтської) державних машин. І нарешті – коли б не потужна хвиля російської і німецької інтелектуальної еміграції у 20-х і, відповідно, 30-х роках, яка мала особливо великий вплив на американське академічне життя передвоєнної і повоєнної доби і яка фактично сформувала погляди всіх наступних поколінь американських русистів, славістів та інших фахівців зі Східної Європи. Практично вся російська еміграція – ліберальна, консервативна, соціалістична – була за своїми поглядами великодержавницькою, а тому й «центрально- та східноєвропейська політика в США викладалася здебільшого як продовження совєтської внутрішньої політики».

І, нарешті, третьою причиною марґіналізації східноєвропейських студій на Заході і східноєвропейської проблематики загалом фон Гаґен вважає специфічну політичну й інтелектуальну атмосферу, що склалася після Другої світової війни. З одного боку, репресивний характер авторитарних східноєвропейських режимів у міжвоєнний період та численні факти колаборації з нацистами під час війни суттєво зміцнили упередження Заходу щодо східноєвропейських націй. Саме слово «націоналізм» як за фонетичною подібністю, так і за близькими історичними алюзіями почало тісно пов'язуватися зі словом «нацизм», а відтак – безпідставно демонізуватись.

А з іншого боку, після перемоги союзників над нацизмом і заснування Організації Об'єднаних Націй «національне питання» багато кому видавалось розв'язаним – якщо й не назавжди, то принаймні на найближче майбутнє. Цей оптимізм підтримувався впливовою на той час теорією «модернізації» – таким собі західним варіантом совєтської концепції «зближення і злиття націй». Речники цієї теорії провіщали стирання етнічних відмінностей у процесі урбанізації, індустріалізації та підвищення рівня освіти. Зрозуміло, що ця теорія зажила найбільшої популярності саме у США, де політики й соціологи розглядали асиміляцію як найбільше благо для багатоетнічних держав – відповідно до сумнозвісної теорії «плавильного казана», а відтак проектували свої асиміляціоністські пріоритети і на совєтську імперію.

Бурхливе відродження націоналізму в цілому світі спонукало теоретиків «модернізації» та «плавильного казана» частково змиритися з неприємним для них явищем, поділивши націоналізм на «хороший», себто громадянський, і «поганий», себто етнічний. Зрозуміло, щодо носіїв «хорошого» націоналізму було зараховано Америку та всі інші країни НАТО, тоді як усім східноєвропейцям, з Україною включно, відвели місце, як і належиться, у «поганій» категорії.

Стабільність понад усе?

Зрозумівши коріння всіх цих стереотипів, нам буде легше збагнути і «боягузливу київську промову» Джорджа Буша влітку 1991 року, коли він застеріг українців від «самогубчого націоналізму» та розриву з Москвою, і подібний виступ Маргарет Тетчер роком раніше, коли вона порівняла Україну з Каліфорнією і Техасом, і, зрештою, всі ті безглуздя, які писала західна преса про Україну в 1992-93 роках, чи не найкраще втілені у сумнозвісній фразі Абрагама Брумберґа про «бридку» чи навіть «паскудну Україну» (nasty Ukraine), винесений на обкладинку впливового тритижневика «Нью-Йорк ревю оф букс».

Генрі Кісінджер, безумовно, мав рацію, коли на початку 1992 року нарікав на сліпоту Заходу, котрий на той час ніяк не міг примиритися з розпадом СССР і збагнути такий несподіваний для себе феномен, як поява нових незалежних держав, зокрема України.

Причиною цього, на думку Кісінджера, завжди була і, великою мірою, є поверховість і схематичність західного, особливо американського мислення, «сповненого ностальгії за простими рішеннями» і глухого й сліпого до всього, що вибивається за межі звичних стереотипів. Україна, як показав фоч Гаґен, завжди мала з тими стереотипами чи не найбільше клопотів. Утім, ще задовго до фон Гаґена американський історик Роберт Конквест наблизився до відповіді на згадане питання, досліджуючи загалом часткову проблему – історію голокосту, влаштованого українцям совєтами у 1932-33 роках. Це питання, яке постало перед враженим дослідником при першому ж ознайомленні з фактами, виглядало приблизно так: яким чином така страшна трагедія, що відбулася майже у центрі Європи, посеред двадцятого століття, на очах у цілого світу, по суті, жодним чином не заторкнула західної суспільної свідомості?

По-перше, спробував відповісти самому собі Р. Конквест, селянська проблематика завжди була чужою для Заходу й малозрозумілою. Саме слово «селянин» для американця або британця асоціюється з якимсь дуже далеким краєм або ще віддаленішою історією. По-друге, Україна ніколи не існувала ні в часовій, ні в просторовій свідомості європейців, а тим більше, додамо, американців, для яких світова історія й географія взагалі є досить загадковими дисциплінами. Україна, на відміну від зрадженої Польщі чи, скажімо, Прибалтики, не була для Заходу чимось, навіть слабким докором сумління.

А по-третє, завжди існували могутні сили, зацікавлені в «небутті» України і, відповідно, в замовчуванні та фальсифікації фактів. Совєтська пропаганда досить успішно знаходила собі спільників у цій справі у пропаганді західній (від сумнозвісного Волтера Дюранті до не менш сумнозвісного Морлі Сейфера), а совєтська історіографія, принаймні в «українському питанні», взагалі мало чим відрізнялася від історіографії західної. Попри різні погляди на «класову боротьбу» в Росії й роль КПСС, совєтські вчені і російські вчені-емігранти, що справили вирішальний вплив на західну історіографію й політологію, мали одну спільну рису: імперськість і, як похідне, явну або латентну українофобію.

За дотепним висловом Ореста Субтельного, і російські історики-іммігранти, і їхні американські колеги апріорно вважали, що «український історик – це, майже за дефініцією, український націоналіст. А тому й українська історія, – пише Субтельний, – до кінця 1980-х вважалася не лише периферійною, а й інтелектуально підозрілою ділянкою спеціалізації».

«Стратегічний партнер»

Ставлення до України на Заході почало змінюватися приблизно під 1994 року, коли Україна нарешті відмовилася від надзвичайно некорисного для себе іміджу «ядерної держави», яка нібито намагається ядерним «шантажем» компенсувати бездарність своєї зовнішньої і внутрішньої політики. Загалом демократичні парламентські та президентські вибори 1994 року посприяли «ошляхетненню» образу України, а проголошена президентом Кучмою програма радикальних економічних реформ викликала у певних західних колах справжнє зацікавлення. Головне ж – самою своєю появою і подальшою поведінкою «російськомовний» президент показав, що українська незалежність не є чимось випадковим і тимчасовим, а український націоналізм має не лише етнічне і, тим більше, не лише західноукраїнське коріння.

На відміну від свого попередника