Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

розрубати їдючу жабу на льоту, вискочив на вільний простір і прямо перед собою побачив голодне око, що наближалося з неймовірною швидкістю. Але тут Лисий об щось спіткнувся, і це врятувало йому життя. Він сторчголов покотився по траві, а над ним ображено пролетіла маленька зелена звірючка. Знову ж таки не роздумуючи, ще не звівшись на ноги, Лисий змахнув шаблею і під самий корінь зрубав кущ, який ще так недавно привітно махав йому однією гілочкою. Зараз пагони майже всі були безлисті. Тільки на одному з них тремтіло три листочки, а четвертий щойно зіскочив на землю, сидів за півкроки від обличчя хлопчика. Жаба роззявила пащу, в якій жовтів клейкий кінчик язика. Підвестися чи бодай змахнути шаблею вже часу не було.

Лисий різко опустив голову, сподіваючись, що капелюх хоч на мить захистить голову, і почув тоненький свист. Тут же щось вдарило і хлюпнуло поруч із ним.

Хлопець розплющив очі й знову побачив перед собою їдючу жабу. Але тепер вона була сплющена й безпомічна, пришита до землі короткою стрілою з червоним оперенням.

Лисий роззирнувся. Жодного сліду того, хто міг би випустити стрілу, він не помітив. Зате помітив на відстані трьох кроків від себе ще одну зелену жабу, і поведінка цієї жаби вразила його чи не більше, ніж несподіваний порятунок.

Звиваючись, із тіла жаби випручувалися зелені черви й методично занурювалися в землю. Жаба проростала, пускаючи коріння.

— Шо ж ти накоїв? — вийшовши з-за дальнього дерева, спитала струнка зеленоока дівчинка з невеликим арбалетом напоготові. Тятива була натягнута, а в ложі червоніло оперення короткої стріли, блискуче жало якої дивилося Лисому прямо в очі.

Священна заборона

«Ти можеш зустріти багато небезпек, з якими добре знайомий, — казав йому перед подорожжю старий Інженер. — Може статися так, що все небезпечне з сущого в довколишньому лісі стане на твоєму шляху. Ти знаєш як поводитися. Ти мусиш подолати ці перешкоди. І ніхто тобі не допоможе».

Усе це не лякало Лисого. Він добре знав ліс, не раз ночував у лісі далеко від села — сам-один. Ніхто не знав ліс так, як знав він. Тому й обрав Інженер саме його, незважаючи на вік.

«Але що далі ти віддалятимешся від свого села, — вів далі Інженер, — то несподіванішими ставатимуть небезпеки. Ні я, ні хто інший не знає, що на тебе чекає там. Може статися так, що істоти, добре відомі й не страшні тобі, виявляться в дальніх лісах хижими й підступними. — Інженер замовк і довго м'яв своє жовте вухо, ніби намагався зібгати вушну раковину й сховати її в самому вусі. — Якби ж знаття, якби ж знаття… — Таким невпевненим і мало не розгубленим Лисий ніколи його ще не бачив. — Можуть зустрітися вовкулаки, мавки, лішаки, — я розповідав тобі про них. Не знаю, чи зможеш ти їх розпізнати, не розгубитися. Дуже сподіваюся, що зможеш. Будь дуже обережний. Завжди, щокроку. Не поспішай, не роби нерозважливих рухів. Ти все це знаєш…»

Лисому запам'ятався навіть не так цей розпачливий голос, яким звертався до нього Інженер, не так навіть ці слова — зрештою, нічого нового для хлопчика в них не було; старий просто мав усе повторити, щоб хлопчик іще дужче відчув відповідальність, яка лягла на нього. Найгостріше запам'ятався чомусь сторожовий пацюк Інженера Ряха, який лежав біля ніг старого, поклавши свій сумний писок на жилаву ступню. Незвичним у поведінці Ряхи було те, що він не дослухався й не рипався, а мовчки й дуже сумно дивився на Лисого, скосивши маленькі чорні оченята. Від того безнадійного погляду хлопцеві зробилося ще моторошніше, ніж від слів Інженера.

— Але найстрашніше, що може з тобою статися, це зустріч з людиною. Десятою стежкою обходь людей. Не наближайся, не розмовляй, ні про що не проси. Навіть води, якщо помиратимеш від спраги. Раптом з-під землі перед тобою виникне людина й запитає, чи не голодний ти, — не відповідай, тікай чимдуж світ за очі.

Це також було цілком зрозуміле застереження. Лисий ніколи не бачив жодної людини, крім своїх односельців, але дехто з них казав, що за далекими галявинами є й інші села і там живуть інші люди. То все люди страшні, які винні в усьому.

У чому саме вони винні, Лисий не знав. Але він вірив, що справді колись — за дідів-прадідів — життя було іншим. А раз так, то хтось же винен у тому, що зараз воно не таке!

Втім, тоді він не сприймав занадто серйозно такої небезпеки. Доросла людина — навіть якщо їй всього дванадцять років — не може по-справжньому боятися того, чого вона ніколи не бачила.

Тепер перед ним стояла чужа людина. Вона врятувала Лисому життя. Вона була дуже гарна — рудоволоса й зеленоока, з різко окресленими пухкими губами й гладенькими впалими щоками, у неї були тонкі й довгі пальці…

Один із них лежав на гачку арбалета. І найменшого поруху було достатньо, щоб червоне оперення зірвалося з місця й блискуче жало впилося Лисому межи очі. Він не міг обійти її десятою стежкою, не міг утекти світ за очі. Міг лише не відповідати на запитання, до того ж він не зовсім до ладу зрозумів його. Але не заговорити з цією чужою людиною він не міг — сам не знав чому.

— Хто ти? — Лисий все ж таки не відповів на її запитання.

— Я Леля, — відповіла дівчина. — Вартова.

Ім'я було дивовижно безглуздим, Лисий навіть запідозрив на мить, чи не мавка вона. Але ні — трава під її ногами лягала на землю — там, де вона ступала, вийшовши з-за дерева, лишилися виразні сліди.

— І що ж ти охороняєш?

Тепер Леля не відповіла на запитання Лисого.

— А ти хто? — спитала вона.

— Я Лисий, — помовчавши, відповів хлопчик, подумки останніми словами кленучи свою необачність і безвихідь становища.

— Це я й сама бачу, — кутики уст Лелі підскочили вгору. — Як тебе звуць? І шо ти тут робиш? Ци ти хоч відаєш, шо накоїв? Уявляєш, скільки їх зараз повиростає? Добре хоч у цебе є меч. Пайшли хуткіш повирубуємо.

На щастя, вона не чекала відповіді на свої численні запитання. Але, на біду, дії її були не такими мирними, як слова. Ніби між іншим Леля наблизилася до Лисого, нахилилася й лівою рукою потяглася до шаблі. При тому вона необачно опустила арбалет, тож Лисий миттєво схопив її за праву руку й різко рвонув на себе. Дзенькнула стріла, по саме пір'я ввійшовши в землю, а Леля