Орест Субтельний - Україна: історія

Щоб досягти компромісу між цими крайніми позиціями, в радянській історіографії післявоєнного періоду вводиться поняття єдиної давньоруської народності, яка нібито дала початок трьом спорідненим народам — російському, українському і білоруському. Мета компромісу полягала не стільки в поділі «по справедливості» давньоруської спадщини, скільки у спробі обгрунтувати історичними «фактами» суто політичну концепцію злиття націй. Існував нібито один народ, потім через зовнішні несприятливі обставини (татаро-монгольське завоювання) він роздрібнився, а після возз'єднання в кордонах однієї держави треба поступово позбутися національних відмінностей і повернутися до першооснови.

Етногенез східних слов'ян й досі неясний, бо ототожнення Київської Русі з «колискою» трьох братніх народів аж ніяк не сприяло науковим дослідженням у цьому напрямі. Апріорно можна твердити, що п'ять східнослов'янських племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування цього досить крихкого ранньофеодального державного утвору злитися в одну народність. Очевидно, відмінності між трьома сучасними народами беруть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з перших віків нашої ери. Делікатно підводячи читача до цієї думки, О. Субтельний розвінчує теорію «колиски» аргументами, запозиченими у марксистів. Він вважає, зокрема, малоймовірним, щоб єдина давньоруська народність (якщо припустити, що вона існувала) могла б розпастися внаслідок монгольської навали і завойовницької політики Польської та Литовської держав. Це, зауважує вчений, досить дивний відступ від звичайного для марксистів наголосу на внутрішні соціоекономічні фактори при розгляді становлення та розвитку націй. Я б додав до цього ще й такий аргумент: ми цілком точно знаємо, коли саме і в яких політичних документах народилася теза про єдину давньоруську народність. Навіщо ж тепер витрачати порох на наукову аргументацію неможливості існування цієї народності?

Читача повинні зацікавити роздуми автора про історичні особливості розвитку різних українських земель у післякиївську епоху. Докладно зупиняючись на проблемі литовського завоювання другої половини XIV ст., він трактує його як менше зло порівняно з татаро-монгольським загарбанням російських земель. Справді, у державі Гедиміновичів руська (українсько-білоруська) мова стала державною, литовські феодали почали засвоювати релігію і культуру завойованого народу, а переможена феодальна верхівка зайняла високі посади.

Зовсім іншим за своїми наслідками було завоювання Галицької землі й частини Західної Волині польськими феодалами. О. Субтельний підкреслює, що населення цих земель відразу відчуло зростання кріпосницького гніту, супроводжуваного наступом католицизму і полонізацією. Після Люблінської унії 1569 p., коли Польське королівство і Велике князівство Литовське об'єдналися в одну державу — Річ Посполиту, така сама доля спіткала населення інших українських земель. Польські та полонізовані українські магнати володіли сотнями сіл і містечок. Гноблення закріпачених селян ніде в Європі не набуло такої інтенсивності, як у Речі Посполитій.

Професіоналізм автора особливо помітний в розділі «Козацька ера». Цей героїчний етап у житті українського народу викликає велику зацікавленість сучасних політиків, митців і «простих смертних», бо національно-культурне відродження наших днів великою мірою живиться традиціями півтисячолітньої давності. О. Субтельний доводить на великому історичному матеріалі, що в умовах, коли більшість українських феодалів охоче полонізувалася, козацтво стало на чолі боротьби за збереження культурної, релігійної та психічної ідентичності народу, або, висловлюючись тогочасною мовою, боротьби за звичаї предків.

Оцінюючи повстання 1648 р. як одну з найголовніших подій в житті українського народу, автор справедливо вважає, що за масштабами воно перевершує усі інші соціальні конфлікти тогочасної Європи. Чому ж конфлікт, який визрівав десятиліттями, вибухнув раптово і з такою величезною силою? Відповідь проста: боротьбу вели між собою найбагатші на континенті польські магнати і найбільш експлуатовані українські селяни-кріпаки. Соціальне напруження в цій місцевості характеризувалося максимальною різницею потенціалів.

Розглядаючи рішення Переяславської ради як поворотний пункт в історії Східної Європи, О. Субтельний підкреслює вигоди, які дістав північний сусід України: ізольована раніше Московія зробила колосальний крок уперед на шляху перетворення у велику державу. Ця думка слушна. Але хіба програла сама Україна в тій конкретній обстановці, що тоді складалася?

Повторимо думку канадського історика: українські кріпаки були найбільш пригнобленими й безправними, найбільш експлуатованими й поневоленими в усій Європі. Разом із цим треба підкреслити ще одне: будучи у змозі вичавлювати зі своїх підданих максимум зиску, польські магнати виявилися безсилими захистити їх від спустошливих набігів кримських ханів, в основному за «людським товаром». Кримська Кафа (сучасна Феодосія) була найбільшим на континенті невільницьким ринком, і людолови десятками років торгували там переважно українськими юнаками та дівчатами. Отже, життя українців у Речі Посполитій являло собою виснажливу боротьбу за можливість фізичного існування, не більше. Щоб покінчити з нестерпним становищем, український народ якраз і почав визвольну війну.

Чи можливим було виникнення в ході цієї війни самостійної Української держави, здатної протистояти польським магнатам і кримським ханам? Адже ця держава вже виникала… І все-таки відповісти на це питання можна тільки негативно. Такої альтернативи приєднанню до Росії просто не існувало. Згадаємо, що польсько-російська війна, яка почалася у відповідь на рішення Переяславської ради, закінчилася так званим «Вічним миром» тільки в 1686 р. Тобто польські феодали впродовж 32 років не бажали змиритися з тим, що здійснив Богдан Хмельницький. Вести з ними таку тривалу й виснажливу війну самостійно, маючи до того ж за спиною Кримське ханство, українські гетьмани просто б не змогли.

Багато уваги у книзі приділяється гетьману Івану Мазепі. О. Субтельний шар за шаром знімає з цієї історичної постаті чужі, наліплені пізніше оболонки і показує нам реальну фігуру. Виявляється, що Іван Мазепа зовсім не був ані переконаним борцем за національну справу (не дозріло ще тоді суспільство до таких категорій!), ані зрадником. Автор, так би мовити, не індивідуалізує поворот Мазепи до шведів, а розглядає раптову зміну орієнтації гетьмана як відбиття настроїв досить значної частини української правлячої верхівки. Першопричини таких настроїв, як свідчить сила-силенна фактів, полягають у загальній невдоволеності козацької старшини надмірними вимогами царя. Така невдоволеність як реакція на зростаючий тягар війни спостерігалася і в російських землях. До того ж у виснажливій війні зі Швецією Петро І зробив наголос на централізації управління, чим поставив під знак запитання Переяславський договір. А коли поширилися чутки про те, що цар хоче реорганізувати козацьке військо, яке дійсно не витримувало конкуренції з регулярними європейськими арміями, старшина серйозно стурбувалася і змусила гетьмана перейти до підтримки шведського короля. Пізніше, однак, вона відцуралася від Мазепи і поспішно проголосила гетьманом Івана Скоропадського.

Поступово шматована своїми сусідами, Річ Посполита зникла, нарешті, з географічної карти. Землі українського народу опинилися у двох сусідніх імперіях — Російській (на 80 %) і Австрійській (на 20 %). Економічне, політичне і соціальне життя в обох цих державах, як підкреслює О. Субтельний, було упорядковане, бюрократія постійно тримала