Юліан Радзікевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

— Люди з-під пана Сєнявського прийшли?

— Прийшли.

— Не розгубилися по дорозі?

— Ні. Пан Зелинський їх привів. Чудеса там оповідають про тебе, полковнику, як то ти їх з-перед самих очей пана Сєнявського схопив... І про піхоту, про німців...

— І про німців говорять? — усміхнувся з вдоволенням Нечай.

Годі. Капітан Штецель був надто рухливий. Він нібито трудився над чимось іншим, а на ділі дуже вперто йшов за моїми слідами. Нишпорив по лісах, аж у русавські ліси дістався. А знаєш, може, що там найбільше моїх людей. Не можна було щадити... Коли ж ти хочеш уже їхати, так перекажи гетьманові, що я рушу на Січ, аж зберу своїх людей. Скажи, що Брацлавщина вже готова. По твердинях та по замках маю своїх людей. Польські гетьмани стягають свої президії над Дніпро, про що гетьман уже й знає, бо перестерігає мене. Пан Калиновський видав дуже гострий універсал, щоб не приставати до бунту. В кого знайдуть яку зброю, будуть карати відразу на горло. І скажи, що народ нетерпляче чекає на гасло, що повстане, як один муж і піде під його руку. От і все...

— Скажу, полковнику.

При Меду

Корнієнко та його козаки потонули в темній, холодній, дощовій ночі. Нечай проводив їх до дверей корчми. Коли повернувся, думки не дали йому всидіти в кімнаті. Вийшов до шинкової й казав собі подати меду. Думав про лист від Хмельницького, про полковницький пірнач, що його отримав, про завдання, що його ще чекали. Тут по лісах та хуторах зібралося при ньому чимало людей. Тепер прийшов час їх згуртувати й рушити в дорогу. — Коли зберуться всі, — думав Нечай — буде загін, що й казати! Тільки, як його перевести тайкома, непомітно на Січ? І прохарчувати тяжко прийдеться, коли гетьмани загородили дорогу.

Холодний вітер бив дощем у стіни й віконниці. В корчмі ставало щораз темніше. Вогонь на комині дотлівав. Каганець блимав неспокійним блиском.

Нараз почув Нечай за вікнами тупіт коней. За хвилину відчинилися двері. Сердитий вітер вдерся в кімнату і на порозі появилась постать нового гостя.

— A-а! Шльомо! Wie gehts? — спитав із насмішкою новоприбулий, увіходячи в корчму. В слід за ним увійшло ще двох статних шляхтичів. Надворі лунали голоси. Це метушилися слуги.

Шльомко зігнувся вдвоє в поклоні.

— Чорти таку дорогу надали — процідив один із шляхтичів. Я ввесь промок до костей. Якщо фебріс мене не вхопить, то хіба з особливої ласки святого Іґнаца, мого патрона.

— Краще здайся, ваша милосте, на чарку запіканки, що і я маю намір зробити.

— О!... Ratio optima — згодився перший. Коротким, швидким поглядом глянув по кімнаті, перебіг очима всі столи, хвилину затримав погляд на Нечаєві та, відсунувши гнівно ногою важкий стілець, сів на широку дубову лавку. До нього присілись два інші.

— Го-го! Шльомо! Маєш гостей! — заговорив перший, згірдно через плечі показуючи на Нечая.

Коло стола в покорі згорбився Шльома, чекаючи на прикази.

— Маєш мед?

— Мед? Знаєте, ваша милосте, — заговорив із трудом Шльома, такого меду, як у Шльоми, ніде не дістати.

Шльома трясся ввесь, як у лихоманці, і важко ловив повітря.

— Не бреши, ти песій сину! Так говорить кожен із вас. Учора дав мені Пінкас у Барі такого меду, що й свині його пити не хотіли б.

— Що, Пінкас? Пінкас - злодій. Він завжди бреше.

— Ви всі злодії і всі брешете.

— Ласкавий пан зволять жартувати. Я маю мед, столітній мед! Такого ясновельможні пани не пили. Хаїме, Хаїме! — звернувся він до малого хлопчини. Принеси для ясновельможних панів барилку меду з другого льоху. Розумієш?

І знову звернувся до гостей:

— То ясновельможні панове з Бару? Далека дорога, далека. Жид погладжував бороду, хитав головою та цмокав товстими губами.

— Що там дорога — відізвався наймолодший із шляхтичів, якому вус тількищо засіявся. Ти нас не забавляй, а краще їсти давай. Забавитись ми самі зуміємо.

— Правду ваша милість каже, правду... Хе-хе! Зараз буде вечеря. А де вже там бідний Шльома вміє таких панів забавити? Хе-хе! Але якщо б вельможні пани хотіли...

Шльома нагнувся над столом і почав говорити притишеним голосом. Нечаєві вдалося почути тільки деякі відірвані слова, яким товаришив голосний регіт шляхтичів.

— То ти, Шльомку, і таким товаром торгуєш? — промовив, сміючись, шляхтич, що перший увійшов у корчму.

— То тільки для ясновельможних панів. Для нікого іншого я того не зробив би. До неї недалеко. Як пани схочуть, я пішлю по неї.

— А до людей вона? — запитав наймолодший.

— Для кого? — не зрозумів жид. — А для кого ж, як не для людей? Хе-хе-хе!

Молодий шляхтич почервонів по саме волосся. Коли побачив, що його товариші стримують сміх, попав у лють.

— Чого смієшся, плюгавий жиде? Питаюся, чи гладка.

— Ну, чого ж пан гніваються? Чи гладка? Гм!..

Шльома зробив такий рух головою, що про те, мовляв, нема й чого запитувати.

— Я про негарну й не згадував би. Знаю, що ясні панове на якунебудь не глянули б.

— А є між тим хлопством красуні — відізвався перший. — Не одну шляхтянку закасують. Як мені Бог милий! І очі, і уста, і лице. Ціла, як з горіха! Тільки...

— Хлопки! — добавив другий, мовчазний, з обличчям, поораним віспою, чого й чорна борода не могла закрити. В його очах пробивалась така зневага й ненависть, що Нечай звернув на нього окрему увагу.

Був це мужчина високий, широкоплечий, у дорогому одінні. Вздовж цілого його чола тяглась довга біла згоїна, що надавала всьому його обличчю вираз твердої, невблаганної жорстокости.

— Їх милість пан полковник Чарнецький має рацію — встромив своє слово третій, наймолодший, іще розкішніше вдягнений, спираючись на дорогоцінну, золотом та самоцвітами вибивану шаблю. — Хлопки!

— Хоча вони не раз і гарні — говорив дальше Чарнецький — годі їх порівнювати з нашими шляхтянками, які часом може й не мають такої вроди. Але, щоб жінка була справді гарна, не може походити від хама. І Пан Біг, видно, так хотів, коли створив шляхтянки.

Нечай прислухався до розмови панів та приглядався їм із-понад чарки. Чарнецького бачив уже давніше, хоч і не пізнав його зразу. Тепер пригадав собі все, що про нього говорили.

— Чарнецький — вояк добрий — говорив раз Нечаєві