Мігель де Сервантес Сааведра - Дон Кіхот

на свою шкапу, і хоч копита в неї були в розколинах, а вад більше, ніж у коня Гонелли[12] (а в того були сама шкура та кістки), йому здалося, що ані Буцефал Александра[13], ані Баб’єка[14] Сіда не можуть із нею рівнятися. Чотири дні вигадував він ім’я своєму коневі, бо ж (казав він сам собі) немає рації, щоб кінь такого славетного рицаря, сам із себе такий добрячий, мав якусь невідому назву. Він силкувався добрати йому ім’я, з якого видно було б, чим був кінь до того, поки ще не належав мандрівному рицареві, і яке нагадувало б те, чим він є тепер. Йому здавалося, що після зміни становища господаря і ім’я коня мусить змінитися на нове — славетне та гучне, що пасувало б до його нового призначення та нової праці. Отак вигадавши, обміркувавши, приклавши, відкинувши та ще вигадавши багато імен, він, кінець кінцем, назвав його Росінантом[15]; це ім’я здавалося йому гучним і змістовним.

Отак добравши собі до вподоби ім’я коневі, ідальго хотів і собі взяти нове ім’я. На ці роздумування пішов іще тиждень, і нарешті він назвав себе Дон Кіхотом. Проте, згадавши, що Амадіс не задовольнився самим ім’ям Амадіса, а додав до нього ще ім’я свого королівства та рідного краю, бо хотів їх уславити, і тому назвався Амадісом Гальським, наш рицар подумав, що слід і йому додати до свого імені назву свого рідного краю. Отож він і назвав себе Дон Кіхотом Ламанчським, що, як здавалося йому, вказувало на його походження та прославляло його батьківщину. Почистивши зброю, зробивши шолом, назвавши коня, він побачив, що тепер йому треба тільки знайти даму серця і закохатися в неї, бо мандрівний рицар без кохання — однаково, що дерево без листя й без соку. Він казав собі:

— Мабуть, я зустрінуся з яким-небудь велетнем, як це звичайно трапляється з мандрівними рицарями, одразу ж скину його з коня, або розрубаю, або візьму в полон. Тоді конче треба мати даму, до якої його можна послати. Він увійде, схилить коліна перед моєю коханою і скаже принижено й покірно: «Я, велетень Каракульямбро, господар острова Маліндранія. Мене переміг на поєдинку рицар Дон Кіхот Ламанчський, якого ще мало славлять, і послав до вашої милості, щоб ваша величність користувалася мною по своїй волі».

Як же зрадів наш рицар після такої промови, а найбільше, коли знайшов, кого обрати дамою серця! Кажуть, що в сусідньому селі жила вродлива сільська дівчина, в яку він був колись закоханий, але вона, кажуть, ніколи цього не знала й не помічала; звали її Альдонса Лоренсо. Їй саме й вирішив він надати титул володарки своїх думок. Добираючи прізвище, що не різнилося б від її справжнього прізвища та одночасно нагадувало б ім’я якоїсь принцеси або знатної дами, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо вона була родом із Тобоса); ім’я, на його погляд, мелодійне, незвичайне та змістовне, як і всі інші, уже вигадані ним імена.

РОЗДІЛ II

де оповідається про перший виїзд Дон Кіхота з його садиби

Закінчивши це готування, Дон Кіхот не схотів відкладати далі здійснення своїх думок, бо гадав, що коли запізниться виїхати, то це зашкодить всьому світові, де він збирався знищити образи, виправити помилки та зловживання, зм’якшити ненависть і примусити платити борги. Отож, нікому не сказавши про свої наміри, він якось удосвіта убрався в свій панцер, сів на Росінанта, надів на голову свій погано збитий шолом, а на руку щит, узяв спис і виїхав за ворота, страшенно задоволений, що так вдало почав здійснювати свої бажання.

Та не встиг він виїхати в поле, як його опанувала така страшна думка, що він мало не кинув розпочатої справи. Він пригадав, що його ще не висвячено на рицаря і тому, за рицарським законом, він не мав права піднести зброю на будь-якого рицаря, а коли б його й висвятили, то щит у нього буде чистий, поки подвиги дадуть йому право заробити собі девіз[16].

Ці думки мало не змусили його залишити свій намір, але під впливом свого божевілля він вирішив, що його висвятить перший, кого він зустріне, на зразок багатьох інших рицарів, як то читав він у своїх улюблених книжках. Щодо чистого щита, то він сподівався при першій же нагоді вибити на ньому гарний девіз. На цьому він заспокоївся і поїхав далі шляхом, який був до вподоби його коневі, бо рицареві здавалося, що саме в цім і полягають справжні пригоди.

Так мандрував він цілий день, не зустрівши нічого, про що варто було б згадати, і це доводило його до розпачу, бо він хотів негайно ж спробувати міць своїх рук.

Надвечір наш рицар страшенно втомився і зголоднів разом зі шкапою. Роздивляючись навкруги, чи не знайдеться в якомусь замку або в пастушачій халупі притулку, де можна було б задовольнити свої невідкладні потреби, він побачив недалеко від шляху корчму, яка видалась йому зіркою, що мусить провести його коли не до самого палацу визволення, то принаймні до його порталу. Він прискорив ходу коня і під’їхав до корчми, коли почало смеркатися.

Нашому шукачеві пригод, що думав, бачив і мріяв тільки за прикладом тих, про кого читав у своїх книжках, корчма, як тільки він її побачив, здалася замком із чотирма баштами і з дахами з блискучого срібла. Не бракувало їй ані підйомного мосту, ані глибокого рову, ані чогось іншого, з чим звичайно малюють такі замки.

Недалеко від корчми Дон Кіхот спинив коня, сподіваючись, що який-небудь карлик виникне між зубцями на мурі і сурмою подасть знак, що до замку наблизився рицар. Та побачивши, що карлик бариться, а Росінант поспішає добратися до стайні, він під’їхав до дверей корчми і помітив там двох дівчат, які видались йому вродливими панянками або гарними паніями, що вийшли погуляти перед замком. Трапилося, що свинар, женучи хворостиною черідку свиней, засурмив у ріг, скликаючи їх до гурту.

Дон Кіхотові одразу ж здалося те, чого йому хотілося, що то засурмив карлик, сповіщаючи про його приїзд. Надзвичайно вдоволений, він під’їхав до корчми і до дам. Ті, побачивши озброєну щитом і списом людину, вкрай перелякалися і сховались у корчмі.

Дон Кіхот, зрозумівши, що вони втекли з переляку; підняв своє паперове забрало і, відкривши сухе, запорошене обличчя, промовив до них увічливо й спокійно:

— Не тікайте, ваші милості, і не бійтеся ніякої