Ірен Віталіївна Роздобудько - Оленіада

зупинявся на кожному розі або намагався наздогнати самиць із інших кортежів. До того ж він волав таким страшним голосом, що не допомагав навіть батіг. Решта — чотири оленя-малолітки — бігли за ним як несамовиті, заплутуючи ретязі. На дорогах зчинялися велетенські затори, працівники дорожної інспекції не встигали розплутувати, розштовхувати і спрямовувати упряжі. До того ж бентежило й те, що Валентин Самсонович вранці недорахувався в Сема його розкішного рогу, хоча стайню було оснащено за останнім словом техніки — і струмом, і сигналізацією. Не інакше як Бодя, єдиний та улюблений син, вирішив підзаробити в такий злочинний спосіб! Шляк би трафив цю вчорашню передачку — ток-шоу Грети Безпулик «Про що ти думаєш?», — в якій обговорювали проблему виготовлення цигапаму з рогів дорослих оленів. Ішлося в передачі про те, що один оленячий ріг довжиною від одного метра коштує тисячу або дві доларів. Пан Ройтберг згадав, що, почувши цю інформацію, Бодя картинно позіхнув і пішов до ліжка підозріло рано. «Треба ввечері провести розслідування», — подумав Ройтберг, сідаючи в редакторське крісло і беручи до рук верстку. Пробіг очима сторінку зі змістом. Ніби усе в порядку — не менш як тридцять відсотків матеріалів, згідно з постановою Кабінету Міністрів, присвячено «братам нашим рогатим». Решта — невимушена балаканина про різні чоловічі прибамбаси: як замінити полози в ґринджолах, як відрізнити самку від самця, як притлумити статевий потяг до молодої оленихи, як приготувати тютюн із ягелю et cetera... Валентин Самсонович навмання перегорнув кілька сторінок і втупився в есей під назвою «Оленева сопілка»: «Ніч спустилася на землю і затулила хмарами ненависне Героєві місто...».

«Щось подібне я десь уже читав...» — подумав Ройтберг і подивився на підпис — Марс Гей. Це був псевдонім його давнього приятеля та підлеглого Семена Василенка. Ройтберг зітхнув і продовжив читати. Виявилося, що «Герой» — ім’я гордого благородного оленя породи Cervus elaphus, який блукає містом, відшукуючи за запахом кохану олениху. Око Ройтберга зачепилося за рядок: «...він мужньо йшов, відчуваючи неймовірний біль у шлунку, рани його кровоточили. Але він ніс ягель, затиснувши його у спраглих губах...». «Казна-що! — розлютився Ройтберг. — Треба звільняти...»

Настрій у нього був сьогодні зіпсований пригодою із рогом свого улюбленця. І яка падлюка підняла руку, точніше, пилку — на таку красу?! Бодя? А може, цей же пентюх Василенко, вічний плаксій та невдаха. Дарма що колись були кращими друзями! Він давно вже муляє око. А головне — і в цьому треба було зізнатися відверто, — Ройтберг страждав від думки про те, що ділить із цим недоумком одну коханку. Це було несолідно і неприємно.

Валентин Самсонович натиснув ґудзик дзвінка, викликав секретарку, наказав запросити до себе колишнього однокурсника.

Василенко увійшов. Ройтберг знав, що має бути далі, і тому одразу ж зробив вигляд, ніби дочитує статтю.

— Привіт, старичок! — з порогу почав говорити Семен. — Уявляєш, щойно я про тебе подумав, а тут ти сам мене кличеш. Телепатія! Дивився вчора новини? Я обурений до нестями. Я просто на стіни кидався. Вони збираються експортувати оленів до Білорусі, коли ще в нас не у всіх вони є! Краще б зменшили ціни на ягель!

Василенко завжди говорив швидко і багато. Він боявся запитань...

— Послухай, Семене, — Ройтберг відірвався від паперів, — твоя остання стаття, ну, про Героя, дуже погана, надумана, читається важко. Я її знімаю.

— Це робота трьох тижнів! — обурився Василенко. — Що там не так?

— Немає характерів, фактажу, — пожував кінчик олівця Ройтберг. — І взагалі, Семене, про що ти зараз думаєш? Пишеш усе гірше...

Василенко напружився. Він давно передчував наближення грози. Писати він і справді почав гірше: усі думки займав Пантелеймон. Чим годувати? На які гроші побудувати стайню? Голова від цих думок ішла обертом. Він не міг зосередитися на журналістиці, хоча усвідомлював, що працює на «теплому місці», в престижному журналі.

Преса з «оленячим» ухилом — з розряду «вищого пілотажу», завжди на вістрі часу.

Василенко зніяковіло відкашлявся і почав розтлумачувати шефові велике надзавдання свого опусу. Ройтберг стомлено слухав і дивився на розпашіле обличчя підлеглого. «Що знаходить у ньому Зоя?» — напружено міркував він.

* * *

Тієї ночі Зої Павлівні Пікач наснився дивний сон, через який вона прокинулася на годину пізніше. І голова її була накрита подушкою. Власне, останнім часом вона спала так, аби не чути дзеленчання упряжок та цокання копит сходами будинку. Якщо не маєш грошей, щоб придбати хоча б одного оленя, краще марити уві сні.

Отже, сон був дивний. Снилося Зої величезне збіговисько популярних телеведучих (тут Зоя подумала, що це цілком закономірно, адже телевізор працював із ранку до вечора), на якому вона була почесним гостем. Зоя з цікавістю розглядала мініатюрних Елочку Лазар та Мілочку Попридольску, що стояли в кутку із фужерами шампанського і так само привітно дивилися в її бік. «У них, — подумала уві сні Зоя, — мабуть, оленів тих, як яєць у холодильнику, та ще й службова упряжка від телеканалу...»

Грета Безпулик, на думку Зої, занадто феміністична особа, щось голосно втовкмачувала своєму супутникові, в якому сновидиця зі священним трепетом упізнала продюсера Родіона Рідного. Посередині зали про щось жваво гомоніли брати Бабак-Торчинські, автори «Шоу десятьох негренят». Зоя Павлівна зашарілася, поглядаючи на старшого: чоловік він був дотепний і спокійний, на відміну від молодшого, якого Зоя не сприймала через надто зведені до перенісся круглі очі. Тут же купчилися інші: товстун Сашко Несивий, красуня Олена Торба, юна Соня Пакалко. І нарешті — мрія та кумир Зої Павлівни Юзя Марканов. Побачивши Юзю, Зоя вже не могла відвести від нього захопленого погляду. Трохи згодом Юзя почав роздавати усім загорнуті у шматки газети призи з великої картонної коробки. Коли черга дійшла до неї, Юзя у своєму елегантному сірому костюмі опустився на коліна і, задкуючи рачки, поповз до Зої Павлівни.

— Що ви робите, Юзію Олександровичу! — вигукнула розчулена Зоя, роздивляючись руді підошви його лакованих мешт.

— До вас — тільки так! — промовив телеведучий і, доповзши до жінки в такий дивний спосіб, простягнув їй приз — іриску.

«Оце якраз те, що потрібно зараз моїм зубам!» — саркастично подумала Зоя, намацуючи язиком порожні місця на яснах.

...На цьому місці вона прокинулася, усе ще ворушачі язиком у роті: зуби негайно треба було лікувати. Але де взяти гроші?

Зоя працювала в чоловічому залі перукарні в своєму «спальному» районі. Їй було трохи за тридцять. Яскрава