Галина Василівна Москалець - Уріж та його духи

її закопали відразу по шию в землю, то вона б ожила, і не слід відкидати можливості, що вона прокинеться в труні й задихнеться.

Як тільки я лягала спати, то все дуже ясно собі уявляла. Я боялась того, чого боялись Гоголь і Едґар По — летаргії, сну, що схожий на смерть. Тепер я знаю, що ця фобія — заразна.

Мій дідо Григорій теж дуже боявся летаргічного сну й вважав, що має на це поважні підстави. Казав, що коли клав батька в труну перед похороном, після того, як той пролежав два дні на катафалку, то в нього був теплий бік. Міг збудитися в гробі. Ця думка мучила його все життя. І ще те, що в нашій хаті дві особи чоловічої статті не можуть довго жити. Один мусить піти. Брат діда Дмитро помер у вісімнадцять років від запалення легенів. У 1946 році переодягнені енкаведисти вбили дідового сина Йосипа, первістка. Залишився молодший син — Іван. Йосипа поховали поруч з дідом, ймовірно, похованим у стані каталепсії. Спільна могила така вузька, що напевно довелося зачепити стару домовину. На жаль, невідомо, що побачили тоді, хоча дідо був безперечно присутній при викопуванні. І я не розумію, чому їх поховали поруч, адже прадід відзначався дуже лихою вдачею.

Іноді мертві вимагають для них щось зробити. Тому й намагаються нічого не шкодувати їм на похорон — не забути про одяг, який вони собі вибрали, дрібні гроші, гребінець, хустинку, а подушку напихають сіном.

Дорослі емоційно реагували на смерть чи нещасні випадки. На похороні «заводили». Дітей ніхто не намагався віддалити в такий час. Вони брали участь в усій жалобній церемонії, навіть допомагали наряджати покійника. Не раз їх садовили на машину, що везла покійника на цвинтар, а везли їх в часи мого дитинства у відкритій труні. Життя на селі — публічне, лише так можна зберегти обряди й ритуали. А також позбутися страху.

На похороні потрібно плакати, ще ліпше зомлівати. Але в міру. Бо можна й собі прикликати смерть. Так чи інак пoxopон обмовляють, як і весілля, не забуваючи й про поведінку дітей.

СОН. Мені було сім років, коли приснився перший в житті кольоровий сон. Ніби у нашому садку всі дерева стали рожевими, а по синьому небу літали рожеві птахи. То був перший сон, який я запам’ятала, і який справив на мене велике враження.

Через кілька годин в селі сталася трагедія. Була неділя, початок осені. Падав сильний дощ. Ми були на дитячому кіносеансі в клубі. Я вже виходила разом з сестрами і в натовпі побачила бліді обличчя двох дівчат, з якими мої сестри приятелювали. Вони вже знали, але ще не усвідомили, що кілька хвилин тому розбився їхній батько на мотоциклі. Колгоспний агроном, батько чотирьох дітей. Найменшій було всього чотири місяці.

Село пережило це, як переживали у 60-х роках, коли світ ще не роз’їдала проказа себелюбства і грошолюбства, і не було мильних опер по телевізору, та й телевізора мало хто міг собі купити. Існувала невідома нині розкіш співпереживати й насолоджуватись бесідою. Смерть тоді переживалась глибоко й довго, часом упродовж років. Дитина, в якої померла мама, мусила поводити себе поважно.

Агроном розбився на рівній дорозі, на Границі. Мотоцикл був з коляскою, і його підкинуло в повітря вище за три груші, які росли на краю городу. Чоловік помер того ж дня, в лікарні.

Надвечір я стояла з мамою на автобусній зупинці в центрі села. Ми нікуди не їхали: в той день люди були дуже стривожені й виходили на вулицю, щоб дізнатись свіжі новини. Коло нас стояли й інші, переповідаючи чутки, здогади, ділились подробицями. Земля ще й досі не просохла після зливи. І тут повз нас повільно проїхала вантажівка, на якій стояв заляпаний бурою кров’ю чорний мотоцикл. Хтось сказав, що мотоцикл родина продасть, бо він не дуже пошкоджений. І що навіть є на нього покупець. У ті часи мотоцикл та ще й з коляскою був цілим маєтком.

Я не була на похороні. Батьки вважали, що дітям нема чого робити ні на весіллі, ні похороні, а сама я б нізащо не пішла дивитися. Тому все це я переживала на свій лад, використовуючи уяву на підставі почутих розмов, і звідси, напевно, мій страх, якого я так і не зуміла позбутися остаточно. Я вчепилася у свій сон з рожевими птахами й деревами, відчуваючи зв’язок із цією моторошною подією. Ті двоє дівчат і їхній брат ночували у нас. Мені дозволяли слухати, що вони говорили, але сама я не мала права голосу. Я хотіла розповісти свій сон, наче він мав доповнити усю картину, й, можливо, навіть змінити її. Але підлітки — жорстокі до нас, менших, а я не була впевнена в тому, що це важливо для них. Вони копіювали дорослих, вишпортуючи з пам’яті якісь передчуття, знаки. Але не могли відчути того катарсису, що його відчувають в таких випадках дорослі, чия мова багатша, а почуття краще організовані. Я маю на увазі те, що дорослі знають певні моделі поведінки за різних обставин, і в них немає перспективи отримати неврози. Утім, якщо людина не здатна самотужки впоратись з нещастям, про неї кажуть співчутливо «розболілась».

Коли небіжчик лежить вдома на катафалку, вечори й ночі в Урожі наелектризовані. Люди приходять на парастас і лишаються сидіти до ночі, як бачать, що нема кому сидіти при мерці, тобто мало родини, І потім їм доводиться вертатись в темряві, і кожен відчуває страх. Бо хоч тіло лежить в хаті, душа блукає і часом її можна увидіти. Матеріалісти, які не бояться, були у всі часи, але їхня бравада могла скінчитися при оказії, тому слухаючи їхню скептичну мову, інші люди лише похитували головами: «Чекай-чекай!» Ознаки зустрічі з чимось надприродним не залишали сумніву в тому, що це надприродне. Людина починала відчувати страх, їй терпли ноги й відбирало мову. І вона нічого не могла з собою вдіяти! Воля її була паралізована. Не знаю, чому це так. Мабуть, інший різновид енергії так впливає. І діють інші закони, непідвладні людській логіці.

Того вечора мама зайшла до хати з приятелькою, подивитись як ми справляємось з нашими осиротілими гостями, потім жінки знову пішли сидіти коло небіжчика, якого добре знали, бо він належав, як і вони, до сільської еліти. Парастасу не було, й якісь релігійні ритуали виконувались мовчки або потай. Тобто душа не могла, зважаючи на суспільні обставини, бути належно