Джордж Мартін - Служивий мечник

бачив лише незугарну латку спотвореної шкіри. Він так витріщався на князя, що той відчув його погляд. Королівський ворожбит обернувся, проминаючи Дунка, і глянув просто на нього. Єдине його око було червоне, замість іншого лишилося порожнє гніздо — подаруночок Лихого Булата на полі Червонотрав’я. Але Дункові здалося, що обидва ока глянули йому просто крізь шкіру та плоть у глибини душі.

Незважаючи на спеку, від спогаду його пройняв холодний піт.

— Пане? — покликав Яйк. — Вам недобре?

— Та ні, — відповів Дунк. — Лише спекотно і спрага мучить. Так само, як їх.

Він вказав на поле обабіч дороги, де на своєму бадиллі всихали рядки динь. «Козячі голови» та пучки чорт-трави ще чіплялися за життя на межах, але городина вже покинула ту безнадійну справу. Дунк знав, як почуваються дині. Колись пан Арлан казав, що заплотному лицареві спрага не загрожує. «Поки в тебе є шолом, аби підставити під дощ. Немає, хлопче, кращого напою, ніж дощова вода.» Але старий ніколи не бачив такого літа, як оце. Дунк свого шолома кинув у Стояку, бо однак не було під що його підставляти, а возити на голові — занадто важко і спекотно. Що має робити заплотний лицар, коли навіть заплоти висихають, буріють та помирають?

Може, коли вони дійдуть до потоку, то можна буде скупатися. Він посміхнувся, уявивши собі, як потішить себе і стрибне просто у воду, як вийде, шкірячись від задоволення, як вода стікатиме щоками й сплутаним волоссям, і як вимокла сорочка прилипне до шкіри. Яйк, мабуть, теж захоче скупатися, хоча на вигляд зовсім не потерпав від спеки. Тільки пилюкою трохи вкрився, але навіть не спітнів. Він взагалі мало пітнів, любив усе гаряче та пекуче. У Дорні він ходив голий до пояса і став брунатний, як самі дорнійці. «Ще б пак, кров дракона» — сказав собі Дунк. Хто коли чув про таке, щоб дракони пітніли? Сам він теж радо стяг би сорочку, але то було б негідно. Заплотний лицар, ясна річ, міг би хоч голий ходити — сам-бо собі голова. Але коли служиш, присягнувши на мечі господареві — то вже інша справа. «Приймаючи панський трунок та частунок» — казав пан Арлан, — «треба розуміти: віднині все, що ти робиш, уславляє або ганьбить твого хазяїна. Завжди роби більше, ніж вимагають, а не менше. Ніколи не ухиляйся від служби, від тягарів, від клопоту. А найперше — не осором пана, якому служиш.» Хай у Стояку за трунок і частунок мали не солодкий мед і червоне м'ясиво, а просте пиво та печену курку, але ж пан Явтух чим пригощав, тому й сам радий бував.

Тому Дунк не знімав сорочки і пітнів собі далі.

II

На старому дощатому мості на них чекав лицар Беніс Бурощит.

— Повернулися, значить! — гукнув він. — А то линдали десь… Я вже гадав, що втекли разом із грошиками старого.

Беніс сидів на кошлатому муцику і жував кислолист, від якого рот здавався повним крові.

— Аби знайти хоч якесь вино, довелося пхатися аж у Доск, — відповів Дунк. — На Малий Доск наскочили кракени. Забрали все добро й жінок, а тоді спалили половину того, що лишилося.

— По тому Дагонові Грейджою гілляка плаче, — мовив Беніс. — Хто б його на неї підвісив? Чи ви бачили старого Баша Гостродупа?

— Люди казали, нема його більше. Залізняки вбили, бо дочку від них боронив.

— Семеро клятих дідьків. — Беніс повернув голову та сплюнув. — Бачив колись я ту дочку. Не варта, щоб за неї помирати, скажу вам. Дурний Баш лишився мені винен пів-срібняка.

Відтоді, як вони поїхали, бурий лицар на вид аніскільки не змінився. Ба гірше: він не змінив і свого запаху. Одяг на собі він завжди мав один і той самий: бурі штани, мішкувату сорочку з ряднини, чоботи кінської шкіри. Коли він узброювався, то вдягав просторого бурого вапенрока на іржаву кольчугу. Що його пояс, що помережане рубцями обличчя здавалися вичиненими з тієї самої бурої вивареної шкіри. Голова скидалася на одну з тих зморшкуватих динь, що вони проминули по дорозі. Навіть зуби в нього були бурі під червоними плямами від кислолисту, що він полюбляв жувати. Серед суцільного бурого забарвлення дивно вирізнялися тільки очі: світло-зелені, малі, трохи косі, близько посаджені, блискучі від лютої та паскудної вдачі.

— Тільки два барила, — зазначив він. — А пан Лантух хотів чотири.

— Дякуймо, що хоча б два знайшли, — відповів Дунк. — Казали, що у Вертограді теж посуха, ще й така, що виноград просто на лозі всихає на родзинки. Та й залізняки кругом…

— Пане! — перебив його Яйк. — Вода зникла!

Дунк так захопився розмовою з Бенісом, що й не помітив: під покрученими дошками мосту лишився самий пісок та каміння. Дивно. Коли вони їхали, вода в струмку текла низько, але все ж текла.

Беніс засміявся. Він мав два різновиди сміху: коли квохтав, як курка, а коли іржав гучніше за Яйкового мула. Цього разу сміх був курячий.

— Мабуть, висохла, поки ви швендяли. За посухи таке буває.

Дунк відчув розпач. Купатися тепер не вийде. Він зіскочив з коня на землю. Що ж станеться з врожаєм? Половина колодязів у Обширі пересохла, усі річки стояли низько — навіть Чорновода і могутній Мандер.

— Вода — то гидота, — мовив Беніс. — Колись попив води, то мене аж знудило. Краще вже вино.

— Та не для вівса. Не для ячменю. Не для моркви, цибулі, капусти. Навіть виноградній лозі потрібна вода. — Дунк струснув головою. — Як це вона пересохла так швидко? Нас не було якихось шість днів.

— Ой леле, Дунку, та скільки там було тієї води! Я собі насцяти можу більшого струмка.

— Не «дункайте» мені, — відповів Дунк, дивуючись сам собі, чого це він. Мабуть, того, що Беніс мав злого язика і полюбляв кпинити з усіх. — Мене звати пан Дункан Високий.

— Хто це тебе так зве? Оте лисе щеня? — Він зиркнув на Яйка і зареготав курячим сміхом. — Зараз ти трохи вищий, ніж був при панові з Грошодубу, та для мене як був Дунком, так і лишився.

Дунк потер шию та потилицю і втупився у каміння внизу.

— Що будемо робити?

— Привеземо вино додому та скажемо панові Лантуху, що його струмок висох. У Стояку є