Люко Дашвар - Биті є. Макс

слів скидалася на ляпас. Пішов до вікна, глянув на чорну-мокру вулицю, наче не звідти припхався. І так стояв, поки за спиною не почув матюки роздратованого Гоцика. «Знову Алхіміку програв…» – подумав.

– Бачив її сьогодні, – видушив глухо. – Мітингувала на бульварі Шевченка… З якимось плакатиком у руках…

Розмова давно назріла. Проривалася випадковими фразами, несподіваним роздратуванням, невтішним спогадами. Хлопці старанно гасили раптові спалахи вимученої відвертості, притишували серця до ледь помітного вночі останнього дихаючого вуглика давно покинутого вогнища, ніби отут, у прихистку на Костянтинівській, де ще так недавно сміялася і плакала Люба, говорити про неї – суцільне жалюгідне соромисько, що гіршого й уявити неможливо… І ото вони б тут один перед одним ганьбилися?…

Та розмова рвалася назовні.

Гоцик зиркнув на Макса похмуро.

– То не Люба, – сказав.

Замовк. Скривився, наче жили тягнуть.

– Потонула… – додав немилосердно.

Макс вишкірився люто, обернувся до Гоцика… Вигукнув, наче усі навкруги поглухли.

– Бачив її!

– Помилився…

– Сам помиляєшся! Вона тут! Поряд. Нікуди не від’їжджала! І повертатися не збирається! – задихнувся, замовк, опустив голову. – Одного не втямлю… Навіщо? Навіщо обіцяла повернутися… Просила свою матір, аби та переказала нам – чекайте…

Гоцик зітхнув із прикрістю.

– Нічого Любина матінка нам не переказувала. То я збрехав… Люблю прибрехати…

Упав на диван. Пику скривив.

– Йди вже геть, Максе… – буркнув врешті. – Смикаєшся усе, місця собі не знайдеш… – замовк, запалив «Прилуки», очі у стелю. – Ну, спробував пожити, як усі люди… Ну, не вийшло… То таке… Пережуєш… Бабла вистачить…

Макс не проковтнув. Спробував. Виховання змушувало. Та образа застрягла у горлі, полізла на язик…

– За цю діру, до речі, я плачу! – мовив зверхньо.

– Точно, чувак… – Гоцик підвівся. Недопалок у підлогу – вмри! Дістав із шафи дорожню сумку, повкидав штани-футболки, пішов до дверей. – Прощавай…

Макс так здивувався, ніби побачив, як Люба з мосту летить на біс.

– Ти здурів? Ніч…

– А пофіг! Давно хотів… Мені тут стіни плечі дряпають…

– Та стій, куди?! Що за звичка: плюнув і гайда…

Заступив двері, дивився на міцного, як гора, незворушного Гоцика – і стільки думок… Годин на п’ять вдумливого монологу. Макс сказав би Гоцику… Та що в біса відбувається?! Ви… усі такі чи тільки ти і Люба?! Вам язика відтяли?! Говорити… зайве?! Нащо дертися кудись, зриватися і бігти, падати і зникати безвісти, коли можна усе – геть усе! – обговорити і знайти… вихід. Ти зараз теж… летиш з мосту! Бо ти тупий, упертий, примітивний, жорстокий йолоп! Як ти опинився в університеті Шевченка?! Та ще й на філологічному?! Тобі б сокирою махати на ешафоті середньовічної ринкової площі! Помреш за принципи?… А вона жива. Регоче з нас, руда… Пішла по життю далі, покинула мене у своєму минулому підло й зрадливо. І тебе… І тебе покинула, Гоцику! У цій дірі! Тож зрозумій ти, врешті, людино без імені… Вчинок – наслідок продуманого рішення, якщо ти нормальна цивілізована людина. Якщо тобою керують інстинкти і емоції – ти летиш з мосту… Сам… Коли ти летиш з мосту – нікого поруч! І нащо? Людина повинна розуміти, куди йде. От ти… Куди?! І як можеш залишати мене тут самого… Я ж…

– Я ж тобі довірився… – тільки й зумів.

Гоцик усміхнувся злодійкувато, відштовхнув Макса від дверей.

– Матінці поплачешся, – кинув байдужо.

І гайда. Отаке падло.

Макс оглух. Не чув, як рипіли відпрацьовані дошки. У вухах верещало, наче хто врізав поміж очі – хтозна, як на ногах встояв. Зі стелі, а чи просто з неба на голову-плечі-руки лилося щось невидиме, та таке важке й огидне – аж зігнувся.

Роззирнувся з гидливістю, мовби вперше побачив облуплені стіни тоскної хавірки, провалений диван, сліпі немиті вікна.

– Дідько, що я тут роблю?!

Мізки з котушок: забув, чи як?! Товаром на прилавок – на! Сам відмовився! Від розкішної квартири, «мазераті», батьківських грошей і карколомних перспектив – логічними віхами виникали на горизонті перед випускником Лондонської школи економіки, що він навесні повернувся до України після більш як дванадцятирічного перебування в європейських оранжереях, де перш за все вчать планувати. Макс планував… повести Любу у свій світ, відчищений до блиску цивілізаційними казками про тріумф реалізації бізнесових планів. А вона щезла! І він сам занурився у її життя, де гроші вкладають не у перспективні проекти, а у кілограм гречки і порепаний светрик з секонд-хенду. Звичайне життя, казав Гоцик. А Макс пручався – та ні, то ви не так усе робите. Покажу, як жити треба… І сумніву не мав: за півроку сам собі «мазераті» купить. Метушився – проекти, плани. Та за кілька місяців безглуздої метушні без тіні впливового тата кілограм гречки здавався найбільш доцільним варіантом вкладення… І нині, цієї чорної безнадійної ночі не підла Любина зрада штовхала Макса у спину – на коліна, на коліна, мать твою! – тільки одне:

– Дідько, що я тут роблю?! Проковтнув раптовий відчай, у голові телеграфно: з мосту…

Ти полетів з мосту, Максе… Випливай уже, чи як?…

– Досить божевілля, – прошепотів спустошено. Бо все те було божевіллям від початку, від першої зустрічі з Любою до її стрибка у Дніпро з мосту. Вітру вдосталь… Так. Вітру, якого не було ніколи до того. Понесло, на ногах не встояти. Ляпасів надавало, закрутило – лицем у багнюку, а він по тій багнюці на пузі гордий – вишкребуся сам-один… Неїстівна піца на килимку, поряд Гоцик чавкає. І по всьому тому – вітер: далі, далі… Так скотство ж! І де ж йому, вимуштруваному дебільними програмами соціалізації, знати – звичайна воля красивої обгортки не має.

Зиркнув по боках, наче хто підслуховував… Любині книжки, Любині навушники, Любина подушка… Обходишся без них?!

– І я без тебе… обійдуся!

Засунув руки у кишені брюк, щоби не сіпнутися збирати речі, – усе тут залишить, разом із споминами, із Любою разом! – пішов до дверей. Услід тягнулося щось невидиме, та таке важке й огидне, аж зігнувся…

Макс Сердюк завжди знав: він – прекрасна людина. Перше усвідомлення того відбулося ще у часи, коли був малий і читати не міг. Приніс у дитячий садок чарівного нетутешнього льодяника на паличці – різнокольорового веселого зайця. Дітлашня обступила – оце диво! А дай хоч потримати! Максим же не жадоба. Прекрасна дитина. Дав. А вони давай зайця облизувати. Гидливий Максим опісля того, як до його рук повернувся деформований, наче сніговик навесні, катастрофічно схудлий заєць, і дивитися на нього не міг. І аби не виказати розпачу та допекти товстій Наталці, що вона найбільше від зайця відлизала,