Агата Крісті - Вбивство у Східному Експресі

темне звивисте волосся та очі — сірі, холоднокровні, ніби вдивляються в нікуди. Проте Пуаро зауважив, що вона з тих жінок, яких він називає «красива жінка».

Згодом у вагон-ресторан увійшов високий худий чоловік, на вигляд сорока-п’ятдесяти років, у коричневому костюмі, з легкою сивиною на скронях.

— Полковник з Індії, — промовив до себе Пуаро.

Зайшовши в кімнату, незнайомець вклонився дівчині. — Доброго ранку, міс Дебенхем. — Доброго, полковнику Арбетнот.

Полковник стояв навпроти неї, опершись на стілець.

— Щось не так?

— Ні, все гаразд. Сідайте.

— Сніданок — не найкращий час для розмов.

— Я не кусаюся.

Полковник сів і покликав офіціанта як справжній офіцер, замовивши каву та яєчню. Погляд його ненадовго зупинився на Еркюлеві Пуаро, який прочитав у його очах фразу «Дивакуватий іноземець».

Як і всі англійці, вони не були балакучими. Обмінявшись декількома сухими фразами і подарувавши дівчині троянду вони пішли в її купе.

Під час обіду вони знову сиділи на одним столиком, ігноруючи третього пасажира. Розмовляли вони значно жвавіше, ніж уранці. Полковник розповідав про Пенджаб, іноді розпитуючи дівчину про Багдад, де була гувернанткою. Під час розмови в них виявилося декілька спільних знайомих, що відразу зблизило їхні стосунки. Говорили про старого Томмі, старого Реджі та інших людей. Полковник поцікавився, чи їде вона далі до Англії чи зупиняється в Стамбулі. — Їду далі. — Не хочете побачити місто? — Два роки тому я їхала цією дорогою і три дні провела в Стамбулі. — Зрозуміло. Мушу зізнатися, я щасливий, адже я також їду до Англії.

Він незграбно вклонився і на його обличчі з’явився рум’янець.

— Він чутливий, цей полковник, — подумав Пуаро з посмішкою. — Подорож потягом більш небезпечна, ніж морем.

Міс Дебенхем спокійно відповіла, що це чудово. Її манери були дещо жорсткими. Пуаро зазначив, що полковник провів її до купе. Вони споглядали мальовничі краєвиди Таврських гір. Під ними проходили Кілікійські Ворота, коли вони зупинилися в коридорі. Пуаро якраз проходив повз, коли дівчина прошепотіла:

— Як прекрасно! Я, я…

— Що?

— Я просто в захваті!

Арбенот не відповів, але його обличчя дещо похмурніло. Він сказав:

— Хочу, щоб ви усе це покинули.

— Тихіше, будь ласка.

— О, звісно! — Він кинув презирливий погляд на Пуаро. — Проте мені не подобається ваша робота гувернанткою. Бути на побігеньках у тиранів-матусь та їхніх набридливих малюків.

Дівчина посміхнулася широкою посмішкою:

— Не думайте про це. Зневажливе ставлення до гувернанток — лише вигадки. Можете бути певні, що іноді навіть батьки мене побоюються.

Арбетнот виглядав присоромленим.

— Якусь цікаву комедію бачу я зараз, — задумався Пуаро і згадав, що раніше думав про те ж саме.

Вони прибули до Коньї о пів на дванадцяту ночі. Англійські пасажири вийшли розім’яти ноги, крокуючи вперед і назад по засніженій платформі.

Пуаро вирішив погляну на станцію з вікна. За десять хвилин він все ж таки вирішив вийти й подихати свіжим повітрям. Він одягнув на себе декілька кофтин і міцно закутався, а також взув свої черевики в калоші. Одягнувшись, він обережно спустився на платформу та пішов до локомотиву.

Голоси, що він почув у темряві, відразу ідентифікували їх власників. Говорив полковник Арбетнот:

— Мері… — Дівчина його перебила: — Не зараз, ні. Коли це все закінчиться, після всього…

Пуаро позадкував. Йому було дуже цікаво. Лунав суворий, впевнений голос міс Дебенхем.

— Цікаво, — промовив він сам до себе.

Наступного дня він зацікавився, чи вони не посварилися. Вони майже не спілкувалися, а дівчина виглядала вкрай стривожено. Під її очима з’явилися чорні кола.

О пів на третю потяг зупинився. Деякі люди повизирали з вікон. Декілька чоловіків, зібравшись разом, оглядали дещо поблизу вагона-ресторану.

Пуаро виглянув і щось сказав провіднику, який дуже поспішав. Почувши відповідь, він подався назад і випадково зіштовхнувся з Мері Дебенхем, яка стояла позаду нього.

— Що трапилося? — запитала вона французькою. — Чому ми зупинилися?

— Нічого страшного, мадемуазель. Щось зайнялося у вагоні-ресторані. Нічого серйозного. Уже вже скінчилося. Запевняю вас, немає жодної небезпеки.

Вона зробила різкий жест, наче думки про займання здалися їй абсолютно неважливими.

— Так, так. А як же час?

— Час?

— Так, це ж нас затримає.

— Напевне, так, — зауважив Пуаро.

— Ми не можемо запізнитися. Потяг прибуває о 6:55, і нам потрібно перетнути Босфор, щоб встигнути до дев’ятої на Східний Експрес. Година чи дві затримки можуть стати фатальними.

— Таке можливо, — припустив він.

Пуаро з цікавістю на неї подивився. Рука, що спиралася на вікно, дрижала, а губи тремтіли.

— Мадемуазель, це для вас так важливо?

— Так, так! Я повинна встигнути на потяг!

Вона відійшла від нього і пішла коридором до полковника Арбетнота. Тривога її виявилася марною — за десять хвилин поїзд рушив. На вокзал Хайдарпаша вони прибули з п’ятихвилинним запізненням, наздогнавши час у дорозі.

Босфор був неспокійний і Пуаро був незадоволений. Покинувши своїх попутників на човні, більше він їх не бачив. Проїхавши Галатський міст, він попрямував до готелю «Токатліан».

2

Готель «Токатліан»

У готелі Еркюль Пуаро замовив номер із ванною. Підійшовши до консьєржа, він запитав, чи не надходили листи на його ім’я.

Його очікували три листи та одна телеграма. Поглянувши на ім’я відправника телеграми, його брови вигнулися від здивування. Відкривши її у звичній спокійній, неквапливій манері, він прочитав наступне:

«Ситуація з Кесснерами, як ви й передбачали, вийшла з-під контролю. Будь ласка, негайно повертайтеся.»

— Як це дратує, — розчаровано промимрив Пуаро. Поглянувши на годинник, він подумав: «Я мушу сьогодні вирушати» і запитав консьєржа:

— О котрій годині відправляється Східний Експрес?

— О дев’ятій, мсьє.

— Ви можете забронювати мені квиток?

— Обов’язково, мсьє. Не думаю, що це буде проблемою. Зараз вони їздять практично порожні. Вам перший чи другий клас?

— Перший.

— Чудово, мсьє. Куди ви їдете.

— До Лондона.

— Добре. Я забронюю вам квиток до Лондона і зарезервую вам купе у вагону Стамбул — Кале.

Пуаро зиркнув на годинник. За десять восьма.

— У мене є час, щоб поїсти?

— Звичайно, мсьє.

Бельгієць кивнув. Він повернувся, відмінив броню у готелі та попрямував до ресторану. Тільки він почав робити замовлення, як на плече його лягла чиясь рука.

— Приятелю, яка приємна несподіванка! — сказав голос позаду нього.

Позаду нього стояв низький повний чоловік із смішною зачіскою, задоволено посміхаючись. Пуаро