Джонстон Мак-Келлей - Знак Зорро

— На те є причина, товстуне! Поважна причина! Ми маємо тут гарнізон і деяку кількість солдатів. Цей прекрасний сеньйор Зорро об’їжджає всякий гарнізон за тридев’ять земель. Він безтілесний подібно до сонячного променя, я це визнаю, але майже стільки ж він має й справжньої мужності.

Сержант Гонзалес знову розлігся на ослоні; хазяїн подивився на нього поглядом, сповненим полегшення: він сподівався, що цієї дощової ночі не буде більше розбитих кухлів, поламаних меблів і закривавлених облич.

— Усе-таки цей сеньйор Зорро коли-небудь відпочиває, — сказав хазяїн. — Напевно в нього є якесь таємне місце для відновлення сил. Одного прекрасного дня солдати вистежать його у власному барлогу!

— Ха-ха! — заперечив Гонзалес. — Звичайно, людина повинна їсти і спати. Але на що він тепер претендує? Сеньйор Зорро говорить, що він не злодій, клянуся святими! Заявляє, що він тільки карає тих, хто погано поводиться з членами місій. Друг пригноблених, є! Недавно залишив плакат у Санта-Барбарі, що стверджує це, чи не так? Ха! і яка може бути на це відповідь? Ченці в місіях захищають і переховують його, дають йому м’ясо і вино. Потрясіть як слід рясу ченця і ви знайдете сліди цього розбійника — інакше нехай я буду ледачим собакою!

— Не сумніваюся, що ви кажете правду, — відповів хазяїн. — Я припускаю, що ченці це роблять. Але все-таки нехай би цей сеньйор Зорро ніколи не навідувався до нас.

— А чому б і пі, товстуне? Хіба в мене немає шпаги? Хіба ти сова, а зараз день, що ти не бачиш далі свого гачкуватого носа? Клянуся святими…

— Я мав на увазі, — заперечив хазяїн швидко і з деякою тривогою, — що не маю бажання бути пограбованим.

— Бути пограбованим? Про що ти, товстуне? Про глечик вина і яку-небудь страву? Є в тебе багатство, дурню? Ха! Нехай-но поткнеться цей молодець! Нехай цей сміливий і хитрий сеньйор Зорро тільки ввійде в ці двері! Нехай він уклониться — як, кажуть, він уміє — і нехай блисне очима з-під маски. Дай-но мені тільки побачити цього молодця — і я матиму повне право на щедру винагороду, пропоновану його превосходительством.

— Мабуть, він боїться ризикнути наблизитися до гарнізону, — припустив хазяїн.

— Ще вина! — заревів Гонзалес. — Ще вина, товстуне! Запиши на мій рахунок. Коли винагорода буде моєю, сплачу тобі цілком. Обіцяю, слово солдата! Ха! Якби цей хоробрий, спритний сеньйор Зорро, “Прокляття Капістрано” тільки ввійшов у наші двері….

Двері раптом відчинилися.

Розділ II

СЛІДАМИ БУРІ

З поривом вітру і дощу, що увірвався до кімнати, з’явилася людина. Полум’я свічок заблимало, одна свічка згасла. Раптова поява нового відвідувача під час хвастощів сержанта вразила всіх. Гонзалес наполовину вихопив шпагу з піхов, у той час як слова завмерли в нього на вустах. Тубілець поспішив знову закрити двері, щоб захиститися від вітру.

Новоприбулий повернувся і подивився на всіх. Хазяїн полегшено зітхнув. Це був не сеньйор Зорро. Це був дон Дієго Вега, вродливий юнак шляхетного походження, двадцяти чотирьох років, відомий усьому Ель Каміно Реаль тим, що мало цікавився важливими подіями.

— Ха! — закричав Гонзалес і вклав шпагу в піхви.

— Я, здається, налякав вас, сеньйоре? — чемно запитав дон Дієго високим голосом, оглядаючи велику кімнату і киваючи людям, що стояли перед ним.

— Якщо ви налякали нас, сеньйоре, то тільки тому, що ввійшли слідами бурі, — заявив сержант. — Звичайно, ви навряд чи можете налякати кого-небудь.

— Хм! — пробурчав дон Дієго, кидаючи убік свого капелюха і стягаючи із себе наскрізь промоклий плащ. — Ваше зауваження межує з неповагою, мій грубий друже.

— Чи не означає це, що ви маєте намір зробити мені догану?

— Правда, — продовжував дон Дієго, — я не маю репутації людини, що їздить верхи, як божевільний, ризикуючи скрутити собі шию, не б’юся, як ідіот, із першим стрічним і не граю на гітарі під вікном кожної жінки, але все-таки я не бажаю, щоб ви мене звинувачували у тому, що вважаєте за ваду!

— Ха! — вигукнув Гонзалес напівгнівно.

— Між нами, сержанте Гонзалес, існує угода про дружбу, і я забуваю про велику різницю у походженні і вихованні, але забуваю тільки доти, доки ви тримаєте за зубами язика і залишаєтеся моїм товаришем. Ваші хвастощі розважають мене, і я купую вино, якого ви так жадаєте, — це прекрасна угода. Але якщо ви, сеньйоре, ще раз будете насміхатися з мене привселюдно або в бесіді з кимсь, то угоду скінчено. Я мушу зауважити, що маю деякий вплив…

— Прошу вибачити мені, кабальєро[3] і мій добрий друже! — вигукнув стривожений сержант Гонзалес. — Ви бушуєте гірше, ніж буря надворі, і тільки тому, що в мене випадково зірвалося з язика… Надалі, якщо хто-небудь запитає, ви — зразок дотепності, ви справно володієте шпагою і завжди готові битися або любити. Ви — людина дії, кабальєро. Ха! Хіба хто-небудь насмілиться сумніватися в цьому?

Він оглянув кімнату, знову витягнувши наполовину свою шпагу. Потім жбурнув її назад у піхви, відкинув голову і вибухнув сміхом, а потім поплескав дона Дієго по плечу, а гладкий хазяїн поспішив подати нову порцію вина, знаючи, що платитиме за неї дон Дієго.

Ця дивна дружба між доном Дієго і сержантом Гонзалесом була предметом балачок усього Ель Каміно Реаль. Дон Дієго походив зі знатної родини, що володіла тисячами акрів землі, незліченними табунами коней і рогатої худоби та великими полями. Особисте майно його складала гасієнда, схожа на невелику державу, а також будинок у селі, а від батька він мав успадкувати втричі більше того, що мав на цей час.

Але дон Дієго був не схожий на інших знатних юнаків цього часу. Очевидно, він не любив бійок, рідко носив шпагу, та й то лише як прикрасу. Він був надміру ввічливий із усіма жінками, але не упадав коло кожної.

Юнак часто сидів на сонці і слухав розповіді про інших людей і час від часу посміхався. Він був повною протилежністю сержантові Педро Гонзалесу, але все-таки вони часто бували разом. Це, за словами дона Дієго, пояснювалося тим, що його розважали хвастощі сержанта, а сержант насолоджувався безкоштовним вином. Годі й бажати кращого.

Дон Дієго став перед каміном, щоб обсохнути, тримаючи у руці кухоль з червоним вином. Він був середній на зріст, але мав здоров’я і був гарний на вроду. Пихаті дуеньї[4] впадали у відчай через те, що він не бажав глянути вдруге на жодну з прекрасних сеньйорит, яких вони охороняли і для яких шукали