Станіслав Лем - Фіаско

— А ви як гадаєте?

Малий Госсе теж підвівся й підійшов до них. Зі щілин у підлозі вздовж опуклих шиб повівало приємним теплом.

— Коли я почав сідати, температура підстрибувала понад норму, проте лічильники Гейгера мовчали. Мабуть, це просто щось у соплах. Можливо, з камери згоряння повитікала кераміка. В мене було таке враження, ніби я щось гублю.

— Кераміка, може, й розплавилась, але був і радіаційний викид, — упевнено мовив Госсе.

— Кераміка не плавиться, — завважив Лондон.

— А що ж то за калюжа? — здивувався пілот.

Вони стояли перед подвійними шибами. Під кормою й справді розтеклася чорна калюжа. Пасма туману, гнані вітровієм, щохвилі обмітали корпус корабля.

— Що в реакторі? Важка вода чи натрій? — спитав Лондон.

Він був вищий від пілота на цілу голову. З радіо долинуло попискування. Госсе кинувся туди, начепив навушники з ларингофоном і почав стиха з кимось говорити.

— Та калюжа не може бути з реактора, — розгублено промовив пілот. — У реакторі важка вода, чиста мов сльоза. А це — чорне як дьоготь.

— Ну, тоді, певно, прорвало труби охолодження сопла, — згодився Лондон. — І кераміка потріскалася.

Він говорив про це, наче про незначну дрібничку, зовсім не перейнявшись аварією, яка ув’язнила пілота з кораблем у цій дірі.

— Мабуть, ваша правда… — підтвердив пілот. — Найбільший тиск у муфтах при гальмуванні. Якщо кераміка трісне в одному місці, то головний струмінь вимете й решту. Все повитікало з сопла правого борту.

Лондон не озвався. Пілот додав невпевнено:

— Мабуть, я сів занадто близько.

— Дурниці. Добре, що ви взагалі сіли.

Пілот чекав, що його похвалять, та Лондон обернувся до нього й уважно оглянув од розкуйовдженої світлої чуприни до ніг, узутих у білі черевики скафандра.

— Завтра пошлю техніка зробити дефектоскопію… Ви приглушили реактор? — спитав він несподівано.

— Ні, зовсім вимкнув. Як для ремонту, — відповів Лондон.

— Це добре.

Пілот вже зрозумів, що нікому не зможе розповісти про свій двобій з ракетою над самим космодромом. Кава кавою, та чи не повинні господарі, які мало не силоміць затягли його в гості, дати йому кімнату з ванною? Він мріяв про гарячий душ. Госсе все ще бубонів щось у мікрофон. Лондон схилився над ним. Ситуація була непевна. Пілот уже відчував — думки цих двох зайняті чимось важливішим за його пригоду й усе це пов’язане із сигналами з Грааля. Іще коли він летів, то чув уривки розмови: йшлося про машини, які не дійшли до місця призначення.

Госсе повернувся разом із кріслом, і напнутий шнур стяг його навушники на шию.

— То де ж той ваш Сінко?

— На борту. Я сказав, щоб він перевірив реактор. Лондон і далі запитально дивився на свого керівника. Той похитав головою й пробурмотів:

— Нічого нового.

— А їхні вертольоти?

— Повернулися. Видимість нуль.

— Ти спитав про їхню вантажопідйомність?

— Не дадуть ради. Скільки важить гігавипромінювач? — звернувся він до пілота, який прислухався до розмови.

— Точно не знаю. Десь, певно, тон сто.

— Що вони роблять? — вів своєї Лондон. — На кого чекають?

— На Кілліана, — відповів Госсе й брутально вилаявся.

Лондон витяг зі стінної шафи пляшку, поколотив її, ніби перевіряючи, чи «е допоможе в такій ситуації, і знову поставив на полицю. Пілот вичікував, уже не відчуваючи ваги скафандра.

— У нас пропало двоє людей, — озвався Госсе. — Не дійшли до Грааля.

— Не двоє. а троє, — понуро заперечив Лондон.

— Місяць тому, — вів далі Госсе, — ми отримали транспорт — нові діглатори. Шість штук для Грааля. Грааль не міг прийняти кораблі, бо не встиг знову забетонувати космодром. Коли приземлився перший контейнеровоз «Ахіллес» вагою в дев’яносто тисяч тонн, плити потріскалися, хоч їх прийняла комісія. Ще добре, що не перевернувся корабель. Його витягали з провалу й перевозили до верфі дві доби. Терміново залили провал цементом, виклали вогнетривкою основою і відкрили порт. Але ці діглатори лишилися в нас. Експерти визнали, що перевозити ракетою їх не варто, та й, зрештою, капітан «Ахіллеса» — Тер Леоні. Де там йому було перевозити дев’яностотисячник за сто миль з Грааля сюди. Таке громаддя! Марлін прислав двох найкращих водіїв. Минулого тижня вони перевезли дві машини до Грааля. Діглатори вже там працюють. А позавчора ті ж самі люди повернулися до нас вертольотом, щоб забрати інші машини. Вирушили на світанку, вдень проминули Великий Шпиль і, коли почали спускатися з нього, зв’язок урвався. Ми витратили багато часу, бо супроводжувати машини від Шпилю має сам Грааль. Отож вони думали, ніби водії не відповідають, тому що опинились у нашій радіотіні.

Госсе розповідав про це спокійно й монотонно. Лондон стояв спиною до вікна. Пілот слухав.

— Тим самим вертольотом прилетів з операторами й Піркс. Посадив свого «Гуллівера» на Траалі й хотів зустрітися зі мною. Ми з ним давно знайомі. Вертоліт мав забрати його ввечері, але не прилетів, бо Марлін усі машини вислав на пошуки. Піркс не хотів чекати. Або не міг. Мав завтра стартувати й хотів сам бути присутній при перевірці корабля. Отож я й мусив дозволити йому повернутися до Грааля одним з діглаторів. Я взяв з нього слово, що він ітиме південною трасою, хай довшою, але без провалин. Він дав слово, але не дотримав його. Я бачив на ОПС, як він спускавсь у кратер!

— А що це таке — ОПС? — озвався пілот.

Він був блідий, на чолі в нього виступили краплі поту: він чекав на відповідь.

— Орбітальний патрульний супутник. Пролітає над нами що вісім годин, саме тоді я отримав від нього зображення. Піркс зійшов униз і зник.

— Піркс? — Пілот пополотнів. — Командор Піркс?

— Так. Ви з ним знайомі?

— Чи ми знайомі?! — скрикнув пілот. — Я проходив службу під його керівництвом. Служив у нього стажером. Він підписав мого диплома… Скільки років Піркс виходив живий з найгірших… — Пілот не договорив. Його тіпало. Він обіруч ухопив шолома, ніби хотів пожбурити ним у Госсе. — Як ви дозволили йому йти самому в діглаторі? Як ви могли? Адже він командор дальніх польотів, а не якийсь водій…

— Піркс добре знав ці машини, коли ви ще пішки під стіл ходили, — заперечив Госсе.

Він, мабуть, хотів захиститися від звинувачень.

Лондон з кам’яним виразом обличчя підійшов до моніторів, перед якими з навушниками на шиї сидів Госсе, й витрусив у нього під носом попіл з люльки до порожнього алюмінієвого баку. Непорозуміло оглянувши люльку, він стис її з такою силою, що вона тріснула навпіл, викинув уламки, повернувся до вікна й закляк, сплівши руки за спиною.

— Я не міг йому відмовити… — відгукнувся Госсе.

Було зрозуміло, що він