Вольтер - Кандід

не був ні господарем свого настрою, ні навіть господарем своєї думки, як це видавалося тим, хто його бачив. Оточуючі згодом дивувалися хвилинам його смутку.

Пізніше деякі критики взялися розрізняти у цій жвавій душі контрасти і суперечливості. Фаґе називав його «хаосом ясних думок», додаючи, що це «міщанин у дворянстві», та чи не краще було б шукати секрет цього хаосу і навіть одночасного схиляння перед великим і мізерним в амбіційних прагненнях та розчаруваннях його життя, його думок і його смаків? Можливо, у цьому якраз і маємо одне із можливих пояснень феномена Вольтера, того періоду його чуттєвого і морального, філософського і літературного життя, який завершується філософською повістю «Кандід, або оптимізм».

І тут звернемось ще раз до праці Миколи Стороженка: «Щоб вірно оцінити характер і літературну діяльність Вольтера, треба міряти його не ідеальним, а історичним мірилом. Характер Вольтера — це скомплікований продукт його темпераменту, виховання і того суспільного осередку, де йому довелося жити і працювати. Що Вольтер був значною мірою славолюбний, що він любив підлещуватися сильним сього світу — усе це, на жаль, справедливе; але несправедливо було б твердити, що вся його діяльність походила лише з цих низьких мотивів. Поруч із такими непринадними прикметами у нього було гуманне і добре серце, великодушність, щедрість і т. п.».[3]

Життя Вольтера

Франсуа-Марі Аруе, знаний у світовій літературі як Вольтер, народився і помер у Парижі (21 листопада 1694 — 30 травня 1778), став свідком смерті Людовіка XIV (1715), відходу в небуття Великого століття його батько, нотаріус, був діловою людиною Ришельє та Сен-Сімона, знав Корнеля, бував у Буало та його брата — абата його знали в колах янсеністської, суворої французької буржуазії. родичі та знайомі їхньої родини були також близькі й до вільнодумної буржуазії.

Навчався Вольтер у колежі Людовіка Великого, найкращому французькому єзуїтському навчальному закладі. там одержав чудову літературну освіту, що ґрунтувалася на латині, і почав робити свої перші поетичні спроби. Вже згодом підтримуватиме зв’язки зі своїми давніми регентами — глибокоерудованими гуманістами отцями Поре і де Турнеміном. Саме завдяки підтримці отців-єзуїтів Вольтер надрукував перший літературний твір — «оду святій Женев’єві», імітацію латинської оди свого професора риторики. Вже тоді його сповідник говорив, що той блискучий учень «аж горить бажанням зазнати слави». Закінчивши колеж, Вольтер відмовляється від майбутньої кар’єри юриста і вирішує посвятитися літературі. Відразу ж настає покарання — батько відправляє його у вигнання в Каен, де молодий чоловік, захопившись різними любовними історіями, через деякий час знову накликає на себе батьківський гнів — з великими труднощами уникає відправлення до Америки. на початку 1714 року певний час працює в адвокатурі. далі зближується із королівським оточенням, відвідує різноманітні філософські товариства і невдовзі стає розважальником регента. Серед паризької спільноти ходять його гострі сатиричні вірші, написані у різних формах, різних розмірах, та салонні епіграми, які дуже часто не були його власним творінням. та все ж таки вони забезпечили йому вигнання до його приятеля — герцога, а далі майже річне перебування у Бастилії (1717).

Врешті-решт молодий Вольтер повернувся до серйозніших проблем. 1718 року він ставить на паризькій сцені філософсько-сатиричну трагедію «Едіп», яка має неймовірний успіх. Використавши традиційний сюжет, автор трагедії впровадив у театр нову просвітницьку проблематику — насамперед засудження свавілля деспотичної влади і релігійного фанатизму. Вольтера (а саме тоді він прибрав цей псевдонім) вітають як наступника Корнеля та Расіна. Вольтер був захоплений театром до нестями: упродовж цілого свого життя він писатиме для театру; усюди, де лишень перебуватиме, організовує театр, в якому ставить свої п’єси, в них грає. Bольтер намагався зробити із трагедії виставу, вилучивши з неї психологічний момент Корнеля та Расіна. Він хоче вразити уяву декораціями, схвилювати глядача драматичними сценами, викликати його подив екзотичними сценами та романтичними ситуаціями. Вагоме місце він надавав і голосові акторів, який був носієм авторської думки, закликав до релігійних та політичних почуттів С. Артамонов, автор вступної статті до однотомника Вольтера у серії «БВЛ», зазначає, що «упродовж шістдесяти років Вольтер написав тринадцять трагедій, дванадцять комедій, велику кількість лібрето, дивертисментів, загалом — п'ятдесят чотири п'єси».[4] У наступні роки розпочинаються його мандрівки «від замку до замку» — Сюллі, Ле Брюель, Юссе, Рішельє. Усе частіше його погляди спрямовані на Англію — його урочисто приймають в англійському посольстві, він відправляє свої вірші англійському королю. Можливо, має намір зробити дипломатичну кар'єру, та все ж таки продовжує шукати щастя у високій літературі. Хоче стати Гомером або Вергілієм, якого бракує Франції, написавши після невдалих спроб Ронсара і Шапелена свою «Генріаду» — полемічну епопею, спрямовану проти фанатизму католицької Ліги. Перше видання цього вмілого наслідування (1723), в якому Вольтер проголошував концепцію просвітницького абсолютизму та активного, діяльного монарха, який сприяє просвітництву, викликає справжній ентузіазм. Сюжетом для цієї національної епопеї Вольтер вибрав останні епізоди релігійних воєн, які привели Генріха IV на французький трон. Король Генріх IV видавався йому досить значною особою, щоб стати героєм епопеї, а релігійні війни давали йому нагоду висловити слова похвали релігійній толерантності. Перше видання містило нападки проти церкви, релігії та політичних інституцій Франції. У виданні 1728 року деякі надто гострі пасажі були пом'якшені. У «Генріаді», що складається з шести пісень, змальовувані події є або історичними (облога Парижа, убивство Генріха III, захист Ліги), другі — неймовірними (поява св. Людовіка, мандрівки Генріха IV на небо і в пекло), треті — алегоричними (інтриги Політики, Фанатизму і Любові). Завдяки своїм літературним успіхам він наближається до королівського двору. На весіллі Людовіка XV ставлять три його п'єси. Молода королева називає його «мій бідний Вольтер». Він майже стає шанованим поетом нового королівського двору. Але Вольтер також є і войовничим філософом. Дозволяє собі кепкування з Біблії, апостолів, отців Церкви, проголошує агресивний деїзм 1722 року у Брюсселі. Вольтер читає Ж. Ж. Руссо свій антихристиянський «Лист до Урани», у якому вперше доволі чітко формулює основні засади свого деїзму. Філософські погляди письменника, позначені раціоналістичними і сенсуалістськими тенденціями, виявилися в його невеликих поемах «Роздуми у віршах про людину» (1734), «Світська людина» (1736), «Поема про природний закон» (1752) тощо.[5] За порадою англійця Болінгброка він береться за читання Локка. Еволюцію Вольтера-просвітника пришвидшив один несподіваний випадок: якось у театрі він посварився з шевальє де Роганом, невдахою, вихідцем із знатної сім'ї; шляхтич побив поета при вході в готель де Сюллі. Куртизани, знатні шляхтичі, сприйняли цю сцену як доволі привабливу і кумедну.