Дені Дідро - Жак-фаталіст

покарання (у тому числі й позбавлення життя) за написання статей, які критикують церкву та королівську владу або порушують порядок і спокій у країні. Переслідування похитнули єдність енциклопедистів — посварився зі своїми однодумцями Руссо, відмовився від редакторства д'Аламбер, відійшов від видання Вольтер. Але Дідро продовжував роботу до кінця: у 1765 році він випустив останні 10 томів, а у 1772 році передплатники отримали додатково ще 11 томів ілюстрацій до повного видання «Енциклопедії», що складалося з 17 томів теоретичних статей. «Енциклопедії» Дідро віддав 20 років свого життя, ця праця стала його науковим та громадянським подвигом.

Водночас із виданням «Енциклопедії» Дідро продовжував свої наукові дослідження. За ці роки він написав «Думки про пояснення природи» (1754 р.), «Про драматичну літературу» (1758 p.), «Філософські засади матерії та руху» (1770 p.), «Системне спростування книги Гельвеція «Про людину» (1773–1774), «Елементи фізіології» (1773–1780 pp.), «Парадокси про актора» (1773 р.) та інші. Тоді ж були написані й художні твори Дідро, які принесли йому посмертну світову славу: «Черниця» (1760 p.), «Небіж Рамо» (1762–1782 pp.), «Жак-фаталіст та його пан» (1773 p.).

Прагнучи суспільної реалізації, Дідро шукав кожної можливості для втілення своїх філософських ідей в життя. Як і Платон, який свого часу намагався реалізувати власні утопічні теорії при дворі сиракузьких тиранів Дионісіїв і ледь не був за це проданий ними у рабство, як і Вольтер, який пережив захоплення та розчарування постаттю пруського правителя Фрідріха II, Дідро захоплювався постаттю російської імператриці Катерини II, яка у свою чергу прагнула для себе ореолу освіченої правительки.

Катерина II вела активне листування з просвітниками, а коли у Франції заборонили видання «Енциклопедії», запропонувала Дідро продовжити випускати її в Росії. Будучи поінформованою про важкий матеріальний стан філософа, вона надала Дідро фінансову підтримку: придбала в нього за велику грошову суму бібліотеку та залишила її у його довічному користуванні. Крім цього, вона призначила Дідро бібліотекарем у власній бібліотеці та встановила йому значну платню, яку виплатила за 50 років наперед. Після цього Дідро отримав запрошення відвідати Росію.

У вересні 1773 року Дідро прибув до Петербурга. При дворі його прийняли з великими почестями. Щоденно відбувалися бесіди імператриці з філософом. За порадою Дідро Катерина II купила у Франції кілька сотен полотен уславлених художників (Мурільйо, Рафаеля, Рембрандта, Ван-Лоо, Пуссена, Ван-Дейка та інших), які прикрасили картинну галерею Ермітажу. Дідро також дав імператриці багато корисних порад щодо вдосконалення політичного та культурного життя в Росії. Він покладав великі надії на «Північну Семіраміду». Філософ переконував російську імператрицю в необхідності запровадження в країні суспільно-політичних реформ, введення парламентського способу правління, обмеження прав дворянства на користь «третього стану», радив стимулювати розвиток науки, техніки, землеробства. Катерина II захоплювалась живою уявою Дідро, але водночас, за його спиною, досить скептично висловлювалась щодо його реформаторських ідей.

Таку, досить поширену в суспільстві, зрадницьку споживацьку поведінку інший філософ — Гегель у своїй праці «Феноменологія духу» назвав «розірваною свідомістю», в якій водночас існують «гуманістичні ідеї» та «цинічний практицизм». Цей психологічний феномен вивів у своєму сатиричному діалозі «Небіж Рамо» Дені Дідро.

Після відвідання Росії розчарований Дідро, втративши останні ілюзії щодо можливості ствердження в суспільстві «Імперії розуму», у 1774 році повернувся до Франції.

На батьківщині філософ продовжував багато працювати, але здоров'я його було виснажене випробуваннями та непомірною працею. Помер Дідро 31 липня 1784 року, не зрадивши власним переконанням. На вмовляння священика церкви святого Сульпіція зректися богохульних ідей, тому що це може справити гарне враження на інших, філософ відповів: «…Я вірю, панотче, що це може справити гарне враження, але погодьтеся, що це було б безсоромною брехнею з мого боку».

Своє світоглядне кредо Дідро виклав у написаній для «Енциклопедії» статті «Філософ», де навів приклад, що наслідував у власному житті. Так, за переконанням Дідро: філософ — це «людина, дії якої спрямовані розумом», він «пояснює причини», «спостерігає», досліджує, не просто судить, але шукає істину, «намагається судити правильно». Це «доброчесна людина», яка «хоче бути корисною». Філософ «ревнивий до всього, що називають гідністю та чесністю», поняття «чесності настільки глибоко проникає в кров філософа, як і світло розуму». У такий спосіб Дідро ототожнює просвітництво з моральним удосконаленням людини та суспільства. Моральний переворот свідомості, що готували просвітники XVIII століття, мав на меті звільнення людини від духовного полону «розірваної свідомості», схоластичних забобонів та споживацького існування.

Суспільна революція, підготовку якої часто приписують французьким просвітникам XVIII століття, мислилась ними самими, в першу чергу, як революція свідомості, як перехід від механістичної споживацької форми існування, через вільний вибух душі, яка прагне реалізації своєї природи, до свідомого і відповідального суспільного життя.

Мисленню Дідро притаманна певна «парадоксальність», яку правильніше було б назвати діалектичністю. З одного боку, Дідро, поряд з Вольтером, Монтеск'є, Гельвецієм, Гольбахом, Руссо та Кондорсе, виступає як один з ідеологів просвітництва, з іншого боку — володіючи сильним діалектичним розумом, він усвідомлює суперечливість просвітницького ідеалу «природної людини», оскільки «природність» не завжди узгоджується з гуманізмом. Так ще Блез Паскаль у своїх філософських есе «Думки» зауважував: «Звичка є другою природою, що руйнує першу. Але що є першою природою? Чому звичка не є природною? Я дуже боюся, що сама природа є тільки першою звичкою».[1]

Отже, природа та звичка можуть мінятися місцями, переходити одна в іншу. Вони не протистоять одна одній, як застиглі опозиції, а є результатом життєвого досвіду. «У людині все від природи, будь-яка властивість може бути вродженою, але будь-яка вроджена властивість може стертися»[2]. Отже, за думкою Паскаля, життєвий досвід та відповідні обставини, якими б вони не були, можуть стати природою людини.

Дідро у своїй філософській прозі йде далі Паскаля, він намагається показати сучасникам у діалектичному ракурсі надзвичайно просту істину: обставини та людина взаємозалежні, і тільки неупереджена, духовно вільна людина може вибирати для себе обставини.

Філософські, натурфілософські, етичні постулати Просвітництва Дідро намагається розглядати з контроверсійних позицій, для того щоб усвідомити їх можливі наслідки. За перевіреним античним принципом Дідро виводить відмінні світоглядні міркування у формі діалогів, де співбесідники суперечать не тільки один одному, але й собі. Дідро-експериментатор відкриває перед читачем свою філософську лабораторію та захоплює його творчим процесом співавторства, він показує йому народження й розвиток думки та її можливі наслідки. Такий же принцип Дідро сповідує й у своїй художній творчості.

Якби ерудованого читача другої половини XVIII століття спитали, що йому відомо з творчого доробку Дідро, він назвав би «Енциклопедію», деякі