Жоржі Амаду - Габрієла

думку підтримав і член Бразільської академії літератури Олівейра Віана в книзі «Еволюція бразільського народу». Більшість учених та інтелігентів виступили проти расизму, а роман «Жубіаба» виявився могутнім аргументом протесту проти расистської ідеології. За словами відомого дослідника бразільського фольклору А. Рамоса, персонажі «Жубіаби» (переважно негри) є носіями високої поетичної й духовної культури, яка нічим не поступається перед культурою білих бразільців.

Жубіаба — ім'я негритянського жерця, до якого йдуть люди із своїми нещастями та сподіваннями. Але не він основний персонаж роману. Головний герой «Жубіаби» — негр Антоніо Балдуїно, носій народної свідомості. Антоніо не просто людина з народу, це фольклорний герой, що ввібрав у себе найблагородніші риси баїянців. Він чудовий товариш, складає прекрасні пісні, не терпить пристосовництва й підлоти, сам виховує білого хлопчика, сина померлої жінки, яку він кохав. Спочатку ми бачимо Антоніо безпритульним хлопцем, що разом з іншими знедоленими дітлахами вештається вулицями міста, потім — боксером, човнярем, цирковим артистом, наймитом, нарешті докером, який бере участь у страйках.

Жубіаба — мудра людина, він завжди намагається допомогти людям словом, але Антоніо розуміє, що часи Жубіаби в минулому, та й сам старий негр усвідомлює це. Коли Антоніо розповідає йому про страйк докерів, серед яких є і негри, і білі робітники, Жубіаба бачить, що Антоніо, нарешті, знайшов правильний шлях у житті. Старий жрець і чаклун схиляється перед Антоніо Балдуїно, наче перед ним древній Оглала, наймогутніший з африканських богів.

Фольклорним романом назвала твір Жоржі Амаду «Мертве море» радянська дослідниця бразільської літератури І. А. Тертерян. Фольклорний міф, який використав письменник у цьому романі, надзвичайно популярний в Баїї. І сьогодні жителі Баії святкують день 2 лютого, день богині моря Єманжі. За цим міфом, моряки, що гинуть у морі під час бурі, стають коханими Єманжі, яка несе їх у далеку землю Айока, де вони належатимуть тільки богині. Сцени з повсякденного життя моряків, їхніх дружин та вдів так тісно переплітаються з фантазією, що важко іноді збагнути різницю між нею та реальністю. З цього погляду роман «Мертве море» наближається до творів тих латиноамериканських письменників, які започаткували так званий напрямок «магічного реалізму», — його засновниками були кубинський письменник Алехо Карпентьєр і гватемальський письменник Мігель Анхель Астуріас. У «Царстві від світу цього» Алехо Карпентьєра та в романі Мігеля Анхеля Астуріаса «Очі похованих» реальність і фантазія настільки взаємопов'язані, що розділити їх дуже важко. Таким є світосприйняття жителів деяких країн Латинської Америки.

У «Мертвому морі», коли головний герой роману, сміливий моряк Гума гине під час бурі, його дружина Лівія знає, що її чоловіка взяла до себе богиня моря Єманжі. Однак Лівія не хоче схилитися перед могутньою богинею, вона вирішує кинути їй виклик і зайняти місце Гуми на баркасі. Лівія стає першою жінкою, яка разом з чоловіками виходить у море, а коли вона мчить на своєму баркасі повз моряків, то сама здається їм усемогутньою морською богинею.

Новаторство Жоржі Амаду полягає в тому, що він використав фольклор для розкриття духовного світу народу, який справді живе ніби подвійним життям: важка злиденна повсякденність чергується з красою та радістю свята, коли люди почувають себе сильними і всемогутніми.

«Повісті Баії» завершуються твором «Капітани піску». Місце дії — теж Баїя, але проблеми, які порушує тут письменник, виходять далеко за її межі та за межі всієї Бразілії. Життя безпритульних дітей, жертв бездушного капіталістичного суспільства, це нещастя багатьох країн Латинської Америки та й взагалі багатьох країн капіталістичного світу. Цей роман Жоржі Амаду було покладено в основу художнього фільму «Генерали піщаних кар'єрів», який продемонстрував увесь жах і безнадійне існування кинутих напризволяще дітей.

Безпритульні діти або гинуть, як це сталося з Безногим, одним із персонажів роману, або перетворюються на справжніх злочинців, як це сталося з Гульвісою, Котом і Головорізом, — у вирі безпритульного існування вони втратили навіть власні прізвища. І тільки Педро Бала, ватажок «капітанів піску», зв'язує свою долю з життям та боротьбою робітників і таким чином знаходить своє місце в суспільстві.

У передмові до українського видання роману «Капітани піску» генеральний секретар Бразільської комуністичної партії Луїс Карлос Престес писав, що з цих дітлахів і молоді, нині безпритульної, але водночас патріотичної, розумної, сміливої, виникне велика й непереможна сила, яка створить соціалістичну Бразілію.

У 1937 р., невдовзі після опублікування книги «Капітани піску», Жоржі Амаду довелося емігрувати за кордон. Того року в Бразілії встановилася реакційна диктатура Варгаса, яка заборонила діяльність Комуністичної партії та інших прогресивних організацій. Жоржі Амаду оселився в Уругваї, де 1941 р. видав книгу «Луїс Карлос Престес. Лицар надії». У центрі уваги письменника — один період життя Престеса — з часів Великої Жовтневої соціалістичної революції до початку другої світової війни. Основний сюжет книги розгортається навколо історичного походу «колони Престеса» (1924–1927), який знаменував собою пробудження самосвідомості бразільського народу та початок його боротьби проти імперіалістичного гноблення. Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції 25 березня 1922 р. було засновано Комуністичну партію Бразілії, діяльність якої стимулювала розвиток революційного руху в країні. Керівником походу «колони Престеса» став революційно настроєний молодий військовий інженер Престес, що пройшов великий шлях від учасника військових заколотів до керівника бразільських комуністів. 1922 р., командуючи військовим батальйоном на будівництві залізниці на півдні Бразілії, Престес уперше взяв участь у революційному виступі гарнізону, спрямованому проти реакційного уряду країни. 1924 р. Престес очолив повстання свого батальйону в штаті Ріо-Гранде до Сул. Батальйон Престеса почав похід крізь усю країну, привертаючи на свій бік трудящих міст та сіл. За двадцять сім місяців революційна «колона Престеса» пройшла з боями двадцять шість тисяч кілометрів по багатьох штатах Бразілії, крізь тропічні джунглі. Для учасників походу це була велика революційна школа. Кращих з них на чолі з Престесом сама логіка боротьби привела до марксистсько-ленінського вчення, і вони вступили до лав Комуністичної партії Бразілії. Похід «колони Престеса» залишив незгладимий слід у народній пам'яті, вплинув на формування світогляду багатьох представників інтелігенції країни. Такі видатні діячі бразільської культури, як архітектор Оскар Німейєр, письменники Грасільяно Рамос та Педро Мота Ліма, сам Жоржі Амаду не раз підкреслювали, що стали комуністами під впливом революційного походу «колони Престеса». А для самого Престеса похід виявився початком революційної боротьби, якій він присвятив усе своє життя.

Не можна без хвилювання читати сторінки книги, де йдеться про ув'язнення Престеса та його дружини — німецької комуністки Ольги Бенаріо Престес. Диктатура Варгаса засудила Престеса до сорока шести років ув'язнення. З них десять він провів