Юліан Семенов - Ненаписані романи

— багато честі, вчіться витримки. З гострою неприязню обвів швидким поглядом обличчя Сольца, члена ЦКК; ач, «совість партії», побачимо, хто істинна совість партії, народ вискочок не любить, особливо тих, у кого в потяг до політичних спектаклів… Річ у тім, що Мехліс доповів йому: Сольц, який їхав у ЦК, як завжди, трамваєм, зачитався книжкою й не помітив своєї зупинки. Легко схопившись з місця, кинувся до виходу; здоровенний чолов’яга з каламутним похмільним поглядом закривав прохід.

— Товаришу, дозвольте, будь ласка, — звернувся до нього Сольц.

Той оскірився:

— Куди поспішаєш, шустрий?! Дуже ти прудкий!

Сольц не зрозумів потаємного смислу сказаного, повторив своє прохання. Здоровило злобно вищирив зуби:

— Підождеш, жидок!

Міліціонер, що стояв неподалік, посміхнувся:

— Та пусти ти старика пархатого.

— Як же вам не соромно?! — тихо сказав Сольц, звернувшись до міліціонера. — Що можна п’яниці, то недопустимо для вас, представника Радянської влади!

Міліціонер спроквола подивився на пасажирів:

— Усі чули, товариші?! Чули, як при вас образили червоного міліціонера?! — І, не дочекавшись відповіді, взяв Сольца за руку й підштовхнув його до виходу…

У відділенні міліції черговий вислухав міліціонера, потім обернувся до Сольца й попросив дати показання: Сольц розповів усе, як було. Черговий знизав плечима:

— Звичайно, про жида — це недобре, але ми вам не дозволимо ображати червоного міліціонера!

Сольц наполіг на зустрічі з начальником відділенні; той слухати його не захотів, махнув рукою:

— Нема чого ображати наших людей, вони ж вас захищають, у камеру його!

— Я хочу подзвонити Дзержинському, — сказав Сольц, — негайно!

Усі троє розсміялися:

— Феліксу Едмундовичу більше нічого робити! Тільки й діла, що ви!

І лише після цього Сольц витяг тремтячими руками своє посвідчення; ім’я цього політкаторжанина, героя революції, ленінця було відоме всім. Він подзвонив Дзержинському, через двадцять хвилин Фелікс Едмундович був на Солянці, в міліції; двері й вікна наказав позабивати дошками; через годину в ОДПУ було видано наказ, який викреслив це відділення зі списку московських: немає такого номера і надалі не буде, рецидив охранки, а не робітничо-селянська міліція…

… У сорокових відділення відновили: Сталін ніколи нічого нікому не прощав, бо все пам’ятав…

… Після закінчення спектаклю Сталін так само повільно встав, підійшов до бар’єра ложі й обвів поглядом зал, у якому було так тихо, що якби муха пролетіла — гуркотом здалося б…

Він бачив на обличчях глядачів розгубленість, чекання, захват, гнів; кожна людина — це людина: одному подобається спектакль, другого він розлютив; немає нічого небезпечнішого за потаємність; церква немарно зверталася до пастви, а не до особистості — мала, охоча до дурощів, до нісенітниці та спокуси…

Сталін витримав паузу і кілька разів поплескав сухими маленькими долонями; зал умить вибухнув оплесками; вія опустив руки; оплески враз ущухли; тоді, не ховаючи усмішки, зааплодував знову; почалася овація, дали завісу, на поклон вийшли актори, які плакали від щастя.

Сталін обернувся до Станіславського і, все ще поволі підносячи долоню до малорухливої лівої, мовив:

— Велике спасибі за спектакль, Костянтине Сергійовичу…

В урядовому кабінеті при ложі було накрито стіл — багато фруктів, сухе вино, цукерки, що їх привіз начальник кремлівської охорони Паукер; напруженість як рукою зняло; Немирович-Данченко, погладжуючи бороду, сказав: «Я моментально зрозумів, що Йосиф Віссаріонович у захваті! Я це відчув ураз! Як і кожен великий політик, — наголосив він, — товариш Сталін не може не володіти хистом видатного актора».

Сталіну явно це не сподобалось, він обернувся до Стані— славського і, беручи з рук Паукера келих з вином, кашлянувши, підвівся; одразу запала тиша.

— Скажіть, Костянтине Сергійовичу, чи часто заважають вам, видатним російським художникам, наші неуки з політосвіти?

Не чекаючи такого запитання, Станіславський немовби спіткнувся:

— Пробачте, не зрозумів…

Сталін неквапливо пояснив:

— Вам же доводиться здавати спектаклі політичним недоукам, далеким від мистецтва… Вас контролюють невігласи з охоронних відомств, які тільки й уміють, що зволікати та не пускати… от мене й бентежить, чи дуже заважають вам творити ці пройдисвіти?

І тоді Станіславський, розслабившись, потягнувся до Сталіна, як до брата, зчепив хрусткі довгі пальці на грудях і прошепотів:

— Йосифе Віссаріоновичу, тихше, тут же кругом ДПУ!

… Коли Сталін, удосталь посміявшись з відповіді Станіславського, пригубив свого келиха й сів, біля нього зразу ж примостився Немирович-Данченко; миттю зваживши їхні взаємини протягом усього вечора, розуміючи, як Немирович тягнеться до нього, Сталін обернувся до Володимира Івановича:

— А от як вам здається, опера Глинки «Життя за царя» має право на те, щоб її відновити на сцені Великого театру?

Немирович-Данченко розгублено примружився, поправив «метелика» і в задумі відкинувся на спинку стільця.

Сталін, посміхнувшись, присунувся до нього ще ближче:

— Кажіть правду, Володимире Івановичу… Мені — можна, іншим — ризиковано.

— Зрештою, ця опера не про царя, а про селянина Івана Сусаніна. Це — гордість російської класики, Йосифе Віссаріоновичу. Відновлення цієї опери артистична Москва прийме захоплено…

Сталін витяг люльку, але не закурив, а спитав замислено:

— І Мейєрхольд прийме з захопленням?

— Звичайно!

Сталін похитав головою:

— Гм… Цікаво… А втім, якщо Троцький так піднімав на щит Єсеніна, чому б Мейерхольду не захоплюватися Глинкою?

Про Немировича подумав: «Чиста людина, відверта й наївна, як дитя».

… Минуло майже десять років, коли генсек запропонував на Політбюро відновити оперу Глинки, перейменувавши її на «Івана Сусаніна».

… Мехліс подзвонив Самуїлу Самосуду — в ту пору провідному диригентові театру, і сказав, що цю оперу готуватиме Голованов, зауваживши:

— До речі, вас правильно зрозуміють, якщо ви порекомендуєте заслужену артистку Віру Давидову на головну роль у цьому спектаклі.

Мехліс знав, що це буде приємно «хазяїну», тому й рішення прийняв самостійно: «хто не ризикує — той не виграє…»

Через деякий час Сталін — знаючи все про всіх, хто бодай трохи заслуговував уваги, — подзвонив додому хворому, зацькованому Булгакову: «Може, ви поїдете в Париж, відпочинете, підлікуєтесь, коли б вас тут не доконали, га?»

Булгаков відповів, що російський письменник помирав дома; за люб’язну пропозицію тільки подякував; дивна людина, але нічого, хоч не нагодували, аби запрохали.

Поклавши трубку, Сталін посміхнувся: завтра про цей дзвінок знатимуть у Москві, що й треба було довести.

2

… Я ніколи не забуду рук Сталіна — маленькі, старечі вже, ласкаві…

Дзвінок «вертушки» пролунав близько одинадцятої; батько підійшов до апарата — точнісінько такий, який стояв у ленінському кабінеті, копія з фотографії Оцупа.

— Слухаю.

— Бухаріна, будь ласка.

— Його немає, — відповів батько, який саме чергував у кабінеті редактора «Известий».

— А де він?

— Мабуть, зайшов до Радека.

— Спасибі.

Голос був знайомий, дуже глухий, тихий.

За дві хвилини