Джордж Мартін - Гра престолів

як був іще хлопчиськом. Кожен знає про сніги у сорок стоп завтовшки і про крижані вітри з півночі. Та справжній ворог — то тихий холод, що підкрадається спритніше за Віла. Спочатку ти тремтиш, клацаєш зубами, тупотиш ногами, мрієш про гаряче вино і вогонь у пічці. Та замість вогню тебе пече холод. А він пече, як ніщо в світі. Але недовго — бо просякає тебе наскрізь і заповнює зсередини. Ще трохи, і вже сили не лишається опиратися. Легше просто сісти і заснути. Кажуть, наприкінці нічого не болить. Спочатку слабшаєш і куняєш, усе навкруги блякне, а тоді наче тонеш у теплому молоці. Тиха смерть, незла.

— Яке красномовство, Гареде, — зазначив пан Веймар. — Уперше від тебе чую.

— Я сам скуштував холоду, паничу. — Гаред стягнув каптура, показуючи панові Веймару пеньки там, де колись були вуха. — Обидва вуха, троє пальців на ногах, мізинець на лівиці. Та я ще легко відбувся — он мого брата знайшли на варті вже закляклого, з посмішкою на обличчі.

Пан Веймар знизав плечима.

— То треба тепліше вдягатися, Гареде.

Гаред зиркнув на лицарчука, і рубці від вух там, де їх відрізав маестер Аемон, зачервонілися.

— Побачимо, що ви на себе вдягнете, як зима прийде.

Він натягнув каптура, мовчки й похмуро зіщулився над своєю конячкою.

— Якщо Гаред каже, що від холоду… — почав Віл.

— Ти вартував минулого тижня, Віле?

— Так, мосьпане.

Жоден тиждень не обходився без десятка тих клятих варт. До чого це він?

— І як ся поводила Стіна?

— Текла, — відповів Віл, насупившись. Тепер він зрозумів, до чого вів панич. — Тобто вони не могли загинути від холоду, якщо Стіна текла. Їм не було досить зимно.

Ройс кивнув.

— Мій розумничку. На тому тижні приморожувало, пролітав сніжок, та цього замало, аби отак занапастити восьмеро дорослих людей. Смію нагадати: людей, одягнених у хутро та шкіру, які мали укриття і змогу запалити вогонь.

Лицар аж світився від гордощів.

— Віле, веди нас туди. Хочу сам подивитися на тих мертв’яків.

Нічого не поробиш — наказ віддано, присяга зобов’язує коритися.

Віл поїхав попереду, його кошлатий муцик вправно знаходив дорогу серед підліску. Минулої ночі впав невеличкий сніжок. Під його ковдрою на неуважних та недбалих чекали камені, корені, непомітні ямки. Наступним їхав пан Веймар Ройс; його великий чорний огир нетерпляче пирхав. Бойовий кінь не надто годився для розвідки у лісі, та хіба ж панич послухає доброї ради? Старий Гаред їхав позаду, бурмочучи щось собі під ніс.

Сутінки густішали. Безхмарне небо стало темно-лілове, мов старий синець, а тоді почорніло. З’явилися зірки, вийшов півмісяць. Віл був вдячний за світло.

— Ледве сунемо, — зауважив Ройс, коли визирнув місяць. — Чи не можна швидше?

— В кого які коні, — відказав Віл. Переляк розбудив у ньому зухвалість. — Як нетерплячка бере, то прошу пана уперед.

Пан Веймар Ройс не зізволив навіть відповісти. Десь у лісі завив вовк. Віл підігнав свого муцика під старе покручене залізодерево і зіскочив на землю.

— Чого спинився? — запитав пан Веймар.

— Ліпше далі пішки, пане. Те місце отам, за хребтом.

Ройс постояв хвильку, замислившись і вдивляючись у далину. Між деревами шурхотів холодний вітер; від нього соболиний кожух на плечах в лицарчука ворушився, наче жива істота.

— Непевно тут якось, — пробурмотів Гаред.

Молодий лицар кинув на нього презирливий погляд.

— Та невже?

— Самі не чуєте? — запитав Гаред. — Прислухайтеся до темряви.

Віл чув. Уперше за чотири роки у Нічній Варті йому було так лячно. Що тут коїться?

— Вітер. Шурхіт дерев. Вовк виє. Через що саме ти наполохався, мов баба, Гареде?

Коли Гаред не відповів, Ройс вправно зіскочив з сідла, міцно прив’язав коня до нижньої гілки, подалі від бахмутів, і витяг із піхов довгого меча-півторака. На руків’ї меча блищали коштовні камені, сталевим клинком стікало місячне сяйво. То була чудова зброя замкової роботи, зовсім нова на вигляд. Віл мав сумнів, чи її колись здіймали на бій проти справжнього ворога.

— Тутечки дерева близько стоять, — попередив Віл. — Мечем можете зачепитися, пане. Краще візьміть ножа.

— Тебе спитати забувся, — відрізав панич. — Гареде, лишайся тут і чатуй коней.

Гаред зістрибнув з коня.

— Потрібен вогонь. Я подбаю.

— Чи ти здурів, дідугане? Якщо у лісі є вороги, то нам тільки вогню бракувало!

— Є такі вороги, яких вогонь відганяє, — мовив Гаред. — Ведмеді, лютововки та… всяке інше…

Губи в пана Веймара стиснулися у щільну риску.

— Кажу, вогню не запалювати.

Гаредів каптур затіняв обличчя, та Віл бачив гнівний вогник у очах, що зиркали на лицаря. На мить Віл занепокоївся, що старий потягнеться по свою зброю. В нього при боці висів короткий неоковирний тесак, пощерблений довгим ужитком, із вицвілим від поту руків’ям. Та якби Гаред витяг його з піхов, то Віл шеляга б не дав за життя лицарчука.

Зрештою Гаред опустив очі.

— Ні, то й ні, — пробурмотів він ледве чутно.

Ройс сприйняв це як знак покори і відвернувся.

— Веди, — мовив він до Віла.

Віл пробрався крізь гущавину, а тоді почав дертися вгору схилом до низького хребта, з якого спостерігав минулого разу, ховаючись під вартовим деревом. Тонка ковдра снігу вкривала мокру та слизьку, непевну під ногами грязюку, де залюбки перечепишся на камені чи корені. Але скрадаючись догори, Віл не видавав ані звуку. Позаду себе він чув брязкіт паничевої кольчуги, шурхіт листя і лайки, що їх лицар бурмотів, коли розчепірені гілки чіплялися за меча та розкішного соболиного кожуха.

Величезне вартове дерево стояло нагорі хребта, як і пам’ятав Віл. Нижні його гілки висіли над землею вершків за п’ять. Віл ковзнув під них, животом у сніг та грязюку, і глянув на порожню галявину унизу.

Серце стало у нього в грудях. Якусь мить він не смів дихати. Місячне сяйво заливало галявину, попіл вогнища у ямі, засипаний снігом курінь, велику скелю, напівзамерзлий струмок. Все лишилося таким самим, як і кілька годин тому.

А людей не було. Усі тіла зникли.

— Боги! — почув він позаду себе.

Меч відсік набридливу гілку — то пан Веймар Ройс зійшов на хребта. Він стояв з мечем у руці поруч із деревом, вітер тріпав соболиного кожуха, а зорі заливали його постать світлом на погляд усім, хто хотів бачити.

—