Сергій Володимирович Гридін - Не такий

Денис солодко потягнувся, розкинув руки і враз його долоня ковзнула по якомусь сторонньому предмету, що лежав на тумбочці біля ліжка. Сон умить відступив. Потап згадав про свій день народження і про свою мрію — новий мобільний телефон. Сів, відгорнувши ковдру.

Він уже півроку намагався розкрутити батьків на цю покупку. Багато його однокласників мали дуже прикольні сенсорні телефони, в яких, щоб набрати чийсь номер, достатньо було потицяти пальцем у дисплей. І ще можна було спеціальною паличкою виводити просто на екрані літери, які потім чарівним способом перетворювалися на друковані символи. А от у Потапа був старий телефон, яким він користувався ще з першого класу, а це (на його думку) було величезною несправедливістю. Хлопчик пробував виправити ситуацію, час від часу підставляючи апарат під краплі осіннього дощу або колупаючи скріпкою динамік, але телефон ніяк не хотів здаватися і, попри все, працював далі.

Отож, дивлячись на величенький пакунок, замотаний у подарунковий папір, Потапенко уявляв собі новий телефон з різними функціями та наворотами, на якому можна буде і в ігри пограти, і музику послухати, і з яким нарешті не соромно буде в школу ходити.

Денис узявся нетерпляче розривати обгортку. Його руки тремтіли від бажання швидше дістати подарунок, понатискати на кнопки, роздивитися менюшки. Але… Пакунок виявився несподівано важким. «Цеглину туди запхали чи що? От предки люблять пожартувати!» — подумав Денис, зриваючи залишки кольорового паперу з намальованими на ньому кульками та тортами. Ось вона — коробка. Потап різким рухом відкрив її і отетерів: там лежали дві невеликі гантелі! Всі мрії розбились об каміння дійсності! Ну для чого це йому? Для чого?! Знову його тицяють носом в одну з головних проблем його життя?!

А проблема таки була. Спершу невелика і ледь помітна. Та після того, як у третьому класі на щорічному медичному огляді лікар якось дивно поглянув на маленького Дениса, щось записав у картку та ще й наліпив на неї зверху жовтий трикутник, проблема випливла на поверхню і отримала назву: зайва вага. А до неї додалася ще й купа менших щоденних проблемок.

Денис почав товстішати якось несподівано для всіх. Ще в садочку він був худеньким і з ним сварилися навіть батьки, мовляв, він погано їсть і схожий, як казала їхня вихователька, на шпалу в сорочці. Тоді Денис уявляв собі шпалу, яка сидить за столом і ніяк не може донести ложку до рота. Йому ставало смішно, він починав форкати і розбризкував навколо себе кашу. За це його зазвичай відправляли в куток, де він і простоював до кінця обіду.

Але вже до закінчення першого класу хлопчик набрав з десяток зайвих кілограмів. У нього виріс невеличкий тугенький животик, з’явилися рожеві щічки, як у дітей з реклами молочних продуктів. Натомість зникла впевненість у собі. Він соромився роздягатися на пляжі, перестав ходити з татом до улюбленої парильні і зненавидів уроки фізкультури. А придбання нової шкільної форми взагалі перетворилося на суцільний жах. Якщо таланило підібрати піджак, то штани не застібалися на талії, хоч як Денис утягував живіт. Якщо штани були більш-менш нормальні, то піджак висів на ньому, як на опудалі. Тоді тато приносив до примірочної кілька костюмів, тихцем розпаровував їх, взявши з одного штани, а з іншого піджак, і так тимчасово вирішував проблему придбання одягу. Потім щось десь ушивали чи підкладали — і нарешті Потап мав достойний костюм на День знань. Однак доводилося ще певний час оминати крамниці, де вони робили покупки, щоб уникнути праведного гніву продавців!

Гантелі, які лежали перед ним, зайвий раз нагадали Денисові про те, що так хотілося забути. Це був не подарунок, а знущання! Його ніби тицяли носом у власні вади, як те кошеня, що не встигло добігти до ящика з піском.

— Ну як? — радісно дивився на нього тато. — Подобається? Тепер будеш спортом займатись, і вже за півроку тебе ніхто не впізнає!

— Клас! — Потап підняв угору великого пальця на руці. — Давно мріяв про такі!

Він притлумив свою образу, щоби не розчаровувати батьків.

Якби це був не ранок, коли вічно поспішаєш і вічно таки запізнюєшся, мама неодмінно розкусила б синові хитрощі. Проте зараз навіть вона не помітила бурі, що вирувала у душі Дениса. Жінка радісно цмокнула хлопчика у щоку, ще раз привітала його зі святом і полоскотала, щоб збадьорити (а значить — розгойдала ненависний живіт!), тоді побігла вдягатися та, за татовими словами, наводити «марафет».

Батько обійняв сина за плечі, знову скубнув за вухо і теж подався одягатися, а водночас і снідати, і переглядати новини по телевізору.

Через двадцять хвилин квартира спорожніла. Денисова школа була недалеко від їхнього будинку, тож із дому він виходив пізніше за батьків. Ще раз глипнув на свій «подарунок». Люто скинув залізяки на підлогу.

Ті голосно брязнули і застигли там німим докором його слабкості.

«А може, дійсно спортом зайнятися? — подумав хлопець. — Он Самоха паркуром захопився. Скачав собі з Інтернету різних роликів, дивиться, вчиться. Вже через паркани стрибає, як та мавпа, а на фізкультурі виробляє таке, що й учителька за голову хапається! Чим я гірший!?» Денис уявив себе на міському пляжі: широкі плечі, прекрасні м’язи, квадратики пресу — і захоплені погляди дівчат зусібіч та заздрісні, нарочито недбалі, погляди інших хлопчаків… Стрепенувся і підійшов до великого дзеркала у коридорі. Став боком, підняв футболку. Віддзеркалений амальгамою, на нього дивився невисокий товстун з несимпатичними складками на животі і ледь відвислими щоками. Потап втягнув черевце, погладив свій «залізний прес», спересердя сплюнув і пішов одягатися.

Розділ 2

— З днюхою тебе, Дєню! — підскочив до нього Матвій, щойно Потапенко переступив поріг школи. — Я тебе тут уже хвилин двадцять чекаю! — нетерпляче тупцював навколо іменинника. — Ну що? Приніс телефон?

Самохін зазирав другові в очі і намагався розгледіти там іскорки щастя.

— Знаєш, Самохо, є така індіанська хата — «фігвам» називається! От вона в мене є, а телефону як не було, так і немає! — буркнув Потап.

Матвієве запитання Дениса не здивувало: друг знав усі його бажання, навіть ті, про які не здогадувалися батьки. Для дорослих їхні «секрети» були смішними, а проблеми не вартували і виїденого яйця. Але для хлопчаків схований під ванною еротичний журнал з пікантними картинками або інформація про те, що Інка Корольова з шостого класу нібито вже цілувалась зі старшокласником, важили досить багато. Тому, зіткнувшись із батьківським нерозумінням у певних питаннях, хлопці на власному досвіді переконалися в мудрості приказки «менше знають, краще сплять».

— Та-а-ак! І що