Агата Крісті - Тринадцять загадкових випадків

class="p1">— Мені здається, — сказала Джойс, — сьогодні в нас тут зібралася вельми авторитетна компанія. Чом би нам не створити клуб? Який нині маємо день? Вівторок? Тож назвімо його Вівторковим вечірнім клубом. Ми збиратимемося щотижня, і по черзі кожен член клубу пропонуватиме свою проблему для спільного обговорення. Це буде таємнича історія, про яку йому відомо, і розгадку таємниці він, звичайно, теж повинен знати. Нумо, подивімося, скільки нас тут. Один, два, три, чотири, п’ять. Нам треба шість.

— Ви забули про мене, моя люба, — мовила міс Марпл, подарувавши Джойс осяйну усмішку.

Джойс була захоплена цією реплікою зненацька, але зуміла приховати свою розгубленість.

— Буде просто чудово, якщо й ви візьмете участь у нашій грі, міс Марпл, — сказала вона. — Я лише думала, ви не захочете клопотати собі цим голову.

— Мені здається, така гра може бути вельми цікавою, — зауважила міс Марпл, — а надто за участі стількох розумних джентльменів. Я не вважаю себе такою розумною, як вони, але чимало років, прожитих у Сент-Мері-Мід, трохи навчили мене зазирати в таємниці людської натури.

— Я певен, ваша участь буде дуже вагомою, — люб'язно зауважив сер Генрі.

— Із кого почнемо? — запитала Джойс.

— Гадаю, жодних сумнівів бути тут не повинно, — сказав доктор Пендер, — адже нам випала щаслива нагода мати в нашому товаристві таку визначну людину, як сер Генрі…

І, не закінчивши своєї фрази, він чемно вклонився в тому напрямку, де сидів сер Генрі.

Останній помовчав хвилину чи дві. Нарешті зітхнув, закинув ногу на ногу й почав:

— Мені нелегко підібрати тему, яка вочевидь зацікавила б вас, але, здається, я можу пригадати випадок, котрий майже досконало відповідає умовам нашої гри. Можливо, ви щось читали про нього в газетах десь близько року тому. Тоді цю справу відклали вбік як нерозгадану таємницю, але зрештою проблему було розв’язано, і відповідь на неї потрапила до мене лише кілька днів тому.

Факти були дуже простими. Троє людей сиділи за столом і вечеряли, серед інших страв там були, зокрема, й консерви з омара. Пізніше, уже вночі, усім трьом стало погано, і терміново викликали лікаря. Двоє одужали, а третій учасник тієї вечері помер.

— Он як! — вихопилося в Реймонда.

— Отже, повторюю, факти були дуже простими. Смерть пояснили харчовим отруєнням, було видане відповідне свідоцтво, і небіжчицю поховали як годиться. Але на цьому справу не закрили.

Міс Марпл із розумінням кивнула головою.

— Гадаю, виникло багато балачок, — сказала вона. — Без пліток у таких випадках не обходиться.

— А тепер спробую описати учасників тієї невеличкої драми. Чоловіка й дружину я назву містером і місіс Джонс, а подругу дружини — міс Кларк. Містер Джонс був комівояжером і працював на фірму, що виготовляла хімічну продукцію. То був показний чоловік, котрий відзначався квітучою грубуватою красою, років п’ятдесяти. Його дружина була нічим не прикметною жінкою, десь років сорока п’яти. Компаньйонка дружини, міс Кларк, мала приблизно шістдесят, така весела жінка в тілі, з рум'яним обличчям, яке променіло безтурботною радістю. Ніхто з тієї трійці, так би мовити, нічим особливим не відзначався.

Тривожні звістки дали про себе знати в досить дивний спосіб. Попередню ніч містер Джонс перебув у невеличкому провінційному готелі в Бірмінгемі. Сталося так, що в той день у папку з промокальним папером було вставлено свіжі аркуші, а покоївка — певно, не знаючи, чим себе розважити, — стала роздивлятися в дзеркалі аркуш промокального паперу, відразу після того як містер Джоне промокнув ним свого листа, якого там написав. А коли за кілька днів у газетах з’явилося повідомлення про смерть місіс Джонс унаслідок отруєння консервами омара, покоївка розповіла своїм подругам-служницям про те, які слова прочитала тоді на промокальному папері. Вона розібрала такі уривки фраз: «Цілком залежу від своєї дружини…», «Коли вона помре, я…», «сотні й тисячі…»

Ви, певно, пам’ятаєте, що незадовго перед тим відбувся суд над дружиною, котра отруїла свого чоловіка. Тож розігріти уяву служниць було зовсім неважко. Покоївка нашіптувала їм, що містер Джонс надумав позбутися дружини й успадкувати сотні тисяч фунтів! До того ж одна з тих дівчат мала родичів у невеликому ярмарковому містечку, де мешкало подружжя Джонсів. Вона написала їм, а ті їй відповіли. Стало відомо, нібито містер Джонс виявляв великі знаки уваги до дочки тамтешнього лікаря, вельми привабливої молодої жінки, якій було тридцять три роки. Скандальні чутки швидко поширилися. Хтось надіслав запит до міністра внутрішніх справ. Дощ анонімних листів посипався на Скотленд-Ярд, і в кожному з них містера Джонса звинувачували в убивстві дружини. Мушу тепер зізнатися вам, що ми жодної миті не схилилися до думки, що в усьому тому було щось істотніше, аніж спричинене нудьгою пусте базікання та плітки, без яких годі собі уявити сільське життя. Але щоб заспокоїти громадську думку, було віддано наказ про ексгумацію тіла. І виявився один із тих рідкісних випадків, коли людське марновірство, не підкріплене жодними ґрунтовними аргументами, отримало несподіване підтвердження. Унаслідок розтину трупа в ньому було знайдено миш’як у достатній кількості для того, щоб усунути будь-які сумніви: небіжка померла від отруєння миш’яком. Скотленд-Ярдові разом із місцевою владою було доручено з’ясувати, як і хто застосував миш'як для такої злочинної мети.

— О! — вигукнула Джойс. — Це мені до вподоби. І справді дуже цікава історія.

— Природно, що насамперед під підозрою опинився чоловік. Адже смерть дружини була йому вигідна. Щоправда, йому дістались у спадок від неї не фантастичні сотні тисяч, які виникли в романтичній уяві покоївки, але досить-таки пристойна сума — вісім тисяч фунтів. Він не мав інших грошей, крім тих, що заробляв на своїй службі, і був чоловіком доволі екстравагантних звичок, що віддавав очевидну перевагу товариству жінок. З усією можливою делікатністю ми розслідували чутки про його прихильність до лікаревої дочки; та хоч і не випадало сумніватися, що протягом певного часу їх поєднувала міцна дружба, але не менш очевидним було й те, що за два місяці перед тим вони несподівано припинили свої стосунки і, схоже, після того жодного разу не бачилися. Що ж до лікаря, то цей літній чоловік, людина прямої й щиросердої вдачі, котру важко було запідозрити в чомусь поганому, був приголомшений результатами розтину трупа. Його викликали опівночі до трьох людей, які страждали від гострого болю. Він відразу побачив, що місіс Джонс перебуває в особливо важкому стані, й послав помічника до своєї аптеки, щоб той приніс кілька пігулок опію для пом’якшення болю. Та, попри всі його зусилля, жінка померла; утім, він ні на мить не запідозрив, що з нею було щось не так. Був