Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

ходу. І за деякий час її, на комісарову прикрість, було закрито після того, як минув термін давності. Але в цілому він міг з утіхою озиратися на вражаючу кар’єру, що зосталася за плечима, і, здавалося б, почуватися цілком задоволеним усім зробленим.

Та от задоволеним він якраз і не був.

«Випадок із засушеними квітами» муляв комісарові, ніби шпичка, — цю загадку він так і не розгадав, хоча приділив їй більше за все часу, і ця невдача нервувала його. Як до виходу на пенсію, так і потому він міркував над цією справою тисячі годин, без перебільшення, але навіть не міг з певністю сказати, чи було взагалі скоєно злочин, і від цього ситуація здавалася подвійно безглуздою.

Обидва співрозмовники знали, що людина, яка помістила квітку в рамку під склом, користувалася рукавичками і ніде не залишила відбитків пальців. Вони не сумнівалися в тому, що вистежити відправника буде неможливо: для розслідування просто не було жодної зачіпки. Рамку могли купити у фотоательє або канцелярській крамниці в будь-якій точці світу. Поштовий штемпель змінювався: найчастіше на ньому значився Стокгольм, але тричі був Лондон, двічі Париж і Копенгаген, один раз Мадрид, один — Бонн, а одного разу зустрівся абсолютно загадковий варіант — Пенсакола, США. Якщо згадані столиці були добре відомі, то назва Пенсакола аж так нічого не говорила комісарові, що йому довелося шукати це місто по атласу.

Коли вони попрощалися, вісімдесятидволітній народженик ще трохи посидів, роздивляючись гарну, але звичайну австралійську квітку, назви якої він поки не знав. Потім він підвів погляд на стіну над письмовим столом. Там у засклених рамках висіли сорок три його засушених побратими — чотири ряди по десять штук в кожному і один незакінчений ряд з чотирма картинками. У верхньому ряду однієї рамки бракувало — місце номер дев’ять зяяло порожнечею. Desert Snow стане номером сорок чотири.

Одначе вперше сталося дещо, чого за попередні роки жодного разу ще не траплялося. Зовсім несподівано старий розплакався. Його самого здивував цей несподіваний сплеск емоцій, що вихлюпнувся вперше за мало не сорок років.

Частина 1

СТИМУЛ

20 грудня — 3 січня

18 відсотків жінок Швеції бодай раз зазнавали погроз з боку чоловіка.

Розділ 01

П'ятниця, 20 грудня

Судовий процес підійшов до неминучого кінця, і все, що можна було сказати, було вже сказано. У тому, що його засудять, він ані хвилини не сумнівався. Вирок письмово видали о десятій ранку в п’ятницю, і тепер залишалися тільки насамкінець питання репортерів, що чекали в коридорі, за дверима окружного суду.

Мікаель Блумквіст побачив їх у прогоні дверей і трохи притишив ходу. Обговорювати щойно отриманий вирок йому не хотілося, але питань годі було уникнути; він, як ніхто інший, розумів, що їх зададуть хай там що і не відповісти на них не можна.

«Ось як воно бути злочинцем, — подумав він. — Ось що означає стояти по інший бік мікрофона».

Він почувався ні в сих ні в тих, але випростався і постарався всміхнутись. Репортери посміхнулись у відповідь і закивали йому, доброзичливо і з деяким зніяковінням.

— Ну ж бо, подивимося… «Афтонбладет», «Експрессен», Телеграфна агенція, четвертий канал ТБ і… а ти звідкіль?.. А-а, «Даґенс індастрі».[5] Мабуть, я став зіркою, — констатував Мікаель Блумквіст.

— Підкинь нам матеріальчику, Калле Блумквісте, — попросив репортер однієї з вечірніх газет.

Почувши зменшувальний варіант свого імені, Карл Мікаель Блумквіст, як завжди, зробив над собою зусилля, щоб не закотити очі. Двадцять років тому, коли йому було двадцять три і він тільки починав працювати журналістом, уперше діставши на літо тимчасову роботу, Мікаель Блумквіст випадково розкрив банду, яка за два роки вчинила п’ять гучних пограбувань банків. Почерк цих злочинів ясно давав зрозуміти, що в усіх випадках орудували ті самі люди: вони мали звичай заїжджати в маленькі містечка і прицільно грабувати один або два банки зразу. Злочинці використовували латексні маски зі світу Волта Діснея, і поліцейські, йдучи за цілком зрозумілою логікою, охрестили їх бандою Калле Анки.[6] Проте газети перейменували її у Ведмежу банду, тому що грабіжники у двох випадках діяли жорстоко, робили попереджувальні постріли і погрожували перехожим або зівакам, ніскілечки не боячись завадити людям навколо. А це вже було куди серйозніше.

Шостий напад було вчинено на банк у провінції Естерйотланд у самому розпалі літнього сезону. Репортер місцевого радіо випадково опинився в залі під час пограбування і повівся в цілковитій відповідності з посадовою інструкцією. Як тільки грабіжники покинули місце злочину, він попрямував до телефону-автомата і повідомив новину в прямий ефір.

Мікаель Блумквіст у той час на кілька днів приїхав зі своєю знайомою на дачу її батьків на околицях Катрінехольма. Чому він увімкнув радіо, Мікаель не міг сказати, навіть коли його потім питали в поліції, але, прослухавши новини, він відразу подумав про компанію з чотирьох парубків, що мешкали на дачі за дві-три сотні метрів од нього. Мікаель бачив їх за кілька днів перед тим, коли, надумавши купити морозива, проходив разом з подругою повз оцю ділянку, а хлопці грали там в бадмінтон.

Він побачив чотирьох світловолосих молодиків, добре тренованих, з чудово накачаними м’язами, одягнених в шорти. Під палючим сонцем вони грали зосереджено й енергійно, як не грають просто від нудьги. Мікаелю це здалося незвичним, і, можливо, тому він поглянув на них особливо пильно. Не було ніякої розумної причини підозрювати саме їх у пограбуванні банку, але він все-таки прогулявся в той бік і всівся на пагорбі. Звідси йому добре було видно будинок, на вигляд у цю хвилину порожній. Хвилин за сорок на ділянку в’їхав автомобіль «вольво» з усією компанією. Хлопці, схоже, поспішали, і кожен з них тягнув спортивну сумку. Само по собі це цілком могло означати, що вони всього лишень їздили куди-небудь купатися. Проте один з них повернувся до машини і вийняв річ, яку тут же квапливо прикрив спортивною курткою. Але Мікаель, навіть з досить великої відстані, зумів визначити, що це старий добрий автомат Калашникова, точнісінько такий, з яким він зовсім недавно, проходячи військову службу, не розлучався цілий рік. Тому він зателефонував до поліції і розповів про свої спостереження. Після цього протягом трьох діб дача була щільно оточена поліцією, і преса уважно стежила за тим, що там відбувається. Мікаель був у самому епіцентрі подій, за що від однієї з двох вечірніх газет отримав підвищений гонорар. Навіть свій штаб, влаштований у пересувному будиночку на колесах, поліція розмістила у дворі тієї дачі, де жив