Олексій Михайлович Волков - Мертві квіти
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— I… про що ж iдеться? — запитав Стас, ще не вiрячи, що от зараз йому має щось впасти просто з неба.
— Iдеться про будинок, — вiдповiв спокiйно спiврозмовник. — Тож давайте домовимося про час нашої зустрiчi.
Життя дiйсно вкотре виявилося зеброю. Усе так. Чорнi смуги завжди межують iз бiлими. Головне — лише тримати правильний курс, аби не iти здовж.
II
Старе мiстечко захiдняцького типу розкинулося у мiжгiр'ї, залазячи кривими вуличками догори — де вище, де нижче. Центр, що зумiв зберегти рештки iсторiї, не дивлячись на жахливий пластиковий «євродекор», базарна площа з численними павiльйончиками пiдприємцiв, вибитий нерiвний асфальт, брукiвка нова й стара, по якiй, схоже, їздили ще австрiйськi герцоги i яку з огляду на те, скiльки вона пролежала вже, а отже, i пролежить iще, боялися чiпати…
Нотарiальна контора розташовувалася у будинку поруч з мiською радою, її вiкна виходили на невеличкий сквер з фонтаном, що не працював, судячи з вигляду, як мiнiмум вiд брежнєвських часiв.
Шевчик був невисоким моторним чоловiчком. Вимушено посмiхаючись, нотарiус провiв його до окремого кабiнету i без зайвих коментарiв розкрив теку.
— Ось заповiт, про який iдеться. Прошу ознайомитися. Ось… доволi неординарно, як для наших умов… Але будинок практично у центрi, старий, та цiлком нiчогенький. Купця потiм знайдете без проблем… Ну, ви читайте.
Стас залишився на самотi.
Це була ксерокопiя заповiту. Будинок дiйсно падав йому просто з неба. Думки роїлися. Хоч який, навiть аварiйний, це мiнiмум п'ятнадцять-двадцять «штук» зелених. О, Господи… Ну невже… Та, чим далi вiн ознайомлювався з документом, подив усе бiльше вiдтискав убiк вiдчуття отої радiсної недовiри.
Я, Мироненко Тарас Андрiйович, у разi моєї смертi, заповiдаю мiй будинок iз присадибною дiлянкою, що на вулицi Коновальця, 18, як i все, що є у ньому, Ковачу Станiславу Iвановичу, який доводиться менi двоюрiдним племiнником по батьковiй лiнiї.
За моїм бажанням, усе згадане рухоме i нерухоме майно переходить у власнiсть Ковача Станiслава Iвановича лише у тому разi, якщо вiн упродовж одного року пiсля моєї смертi юридично i фактично проживатиме у вказаному будинку, не здiйснюючи капiтального ремонту i не змiнюючи iнтер'єру кiмнат.
У разi, якщо цих умов не буде дотримано, усе згадане майно має перейти у власнiсть Мурашевич Неонiли Йосипiвни, яка проживає…
Подив наростав, коли Стас читав рядки про те, що згадана жiнка є виконавцем заповiту i має право оглядати будинок, аби пересвiдчитися у дотриманнi спадкоємцем поставлених умов. I у випадку, якщо чинитиме опiр цьому, вiн автоматично позбувається права спадкування. Загалом заповiт був доволi складним документом iз багатьма умовами та пiдпунктами, зрозумiти якi не так i просто.
Шевчик увiйшов тiєї хвилини, коли Стас встиг прочитати його вдруге, i рука сама потяглася до волосся. Чухати голову тут було вiд чого. Тому, випивши нашвидко чашку кави у барi за рогом, Стас попрямував на вулицю Коновальця.
Будинок виявився доволi похмурою сiрою спорудою, як пояснював нотарiус, ще «польської» побудови. Прямi, дещо неотесанi форми з простими карнизами i високими вiкнами виростали над кованою старою огорожею, якiй, щоправда, було ще iржавiти й iржавiти. Кам'яна частина огорожi, змурована з бутового каменю, мала разом iз залiзом пережити ще не одного спадкоємця. Примiтивна, проста гладка й сiра штукатурка трималася мiцно, не збираючись нiде лущитися чи вiдлiтати. Дах узагалi виглядав як новий. Вочевидь, «рiдний» зовсiм зогнив, i господар знайшов можливiсть перекрити будинок. Оцинкована бляха виблискувала навiть у такий похмурий день.
Торкнувши хвiртку, Стас переконався, що вона на замку. Тому, озирнувшись ще раз на прямокутнi колони, якi пiдпирали ґанок, рушив до машини. У головi все плуталося i заважало зосередитися. Тому й неодразу «дев'яносто дев'ята» рушила з мiсця.
III
Олег виглядав незворушно. Вмостившись за столом, де два днi тому сидiв Стас, вiн читав заповiт, роблячи час вiд часу мiмiчнi жести, зрозумiлi лише нотарiусу, адже на обличчi останнього одразу ж з'являлися вiдповiднi. Стас вiдкинувся на диванi i перiодично починав барабанити пальцями по м'яких поруччях — благо, це нiкому не заважало.
Двадцять хвилин тому, вiдрекомендувавшись i показавши пану Шевчику своє адвокатське посвiдчення, Олег заглибився у документ. Цiкаво, що скаже вiн тепер? Два мiсяцi тому i щодо зовсiм iншого приводу Олег заявив недвозначно: «Старий, нам нiяк не виграти цього процесу. Повiр менi. Бери „тачку“, поки татусь не передумав, i вали пiд три чорти з цiєї сiмейки. Як на мене, краще все життя спати на задньому сидiннi „дев'яносто дев'ятої“, анiж бачити їхнi пики».
З одного боку, приятель мав рацiю. А з iншого… Не хотiлося привселюдно визнавати себе цiлковитим бовдуром. Тим паче, внутрiшнiй голос, який — нiде не подiнешся — ще зi студентських рокiв криком кричав проти, зараз наче зловтiшався, нагадуючи: «А я ж казав тобi… Тепер лишишся голий-босий у свої тридцять шiсть!»
Вони присiли у барi за рогом, де Стас два днi тому пив каву, щоправда, цього разу серйознiше — з вiдбивними та горiлкою. Власне, забавлявся Олег. Стас замовив собi лише сто коньяку, якого годинки за три не мав би вловити жоден даїшний апарат.
— То що робити? — почав вiн. — Що, дiйсно мирним шляхом? — цi прикрi проблеми не давали спокою навiть попри перспективи стати багатим спадкоємцем.
— А… ти все про своє… — здивувався Олег. — Ну ми ж дорогою усе вирiшили. Повiр, не виграємо нiчого. Там старий серйознi механiзми задiяв. Ну, отримаєш пiсля дворiчної «вiйни» по судах кiмнату у їхньому «едемi», так на розмiн вони однаково не погодяться i тягтиметься це вiчно. Стасику, у тридцять шiсть ще можна почати спочатку. Повiр менi. Забирай чотири колеса практично нових, поки вони не передумали, i пошли їх усiх назавжди. Дiтей не маєш — нiкому зле не зробиш. Розлучатися потрiбно культурно. — Вiн налив тепер уже сам.
— Гаразд, — махнув рукою Стас. — Просто… Не йде воно з голови. Прикро. Давай по справi. Щось вийде з цього?
— А чому ж не вийде? — не зрозумiв Олег. — Тобi, вважай, багатство з неба впало. Якраз у важкий момент життя. Я думаю, такий будинок… ну, що не кажи — центр мiстечка доволi чистенького, будiвля добротна… Газ, вода, каналiзацiя… Нехай там усерединi навiть голi стiни, однаково «кускiв» сорок зелених. Не менше. Це ж на дорозi не валяється!
— Сорок??. — наче не вiрячи, повторив Стас.
— А ти думав скiльки? Потiм квартиру собi купиш, де захочеш.
— Я про iнше питаю, — перебив Стас. — Що це за такий заповiт чудернацький? Що воно означає?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертві квіти», після закриття браузера.