Карін Слотер - Лють

— А ти чого байдики б’єш? — гаркнув Ґрір на Кольєра.

Кольєру вистачило клепки, щоб, опустивши підборіддя до грудей, наче йому дали щигля по носі, щезнути з очей.

— Понівечили її добряче, — повідомив Ґрір Майклу. Витяг з кишені хусточку і стер із лоба піт. — Психований збоченець якийсь.

Це Майкл уже чув, коли відповів на дзвінок, який змусив його злізти з дивана у вітальні.

— Де вона?

— Шостий поверх. — Ґрір згорнув хустинку в охайний квадрат і поклав її до кишені. — У поліцію дзвонили з того телефону. — Він махнув рукою, показуючи на інший бік вулиці.

Майкл побачив пережиток минулого — телефонну будку. Нині в усіх були мобілки, особливо у дилерів і бандитів.

— Жіночий голос, — сказав йому Ґрір. — Запис буде в нас завтра.

— Скільки часу наші сюди їхали?

— Тридцять дві хвилини, — відповів Ґрір. Майкла здивувало тільки те, що їхали не довше. За даними дослідження, яке провели журналісти місцевих новин, час реагування на екстрені виклики з Ґрейді становив приблизно сорок п’ять хвилин. А «швидка» їхала ще довше. Ґрір повернувся до будинку з таким виглядом, ніби там йому гарантували відпущення гріхів. — Самі ми з цією справою не впораємося, доведеться попросити допомоги.

Майкла така думка обурила. За статистикою, Атланта була осередком злочинності в Америці, тож смерть якоїсь повії навряд чи можна вважати чимось екстраординарним, а коли зважити на те, де її знайшли, і поготів.

— Єдине, чого мені не вистачало для повного щастя, — щоб якісь кретини вказували, як мені виконувати свою роботу, — відрізав він.

— Кретин, який стоїть перед тобою, вважає, що саме цього тобі бракує, — не змовчав лейтенант. Майкл вирішив не сперечатися. І не тому, що Ґрір не терпів непокори. Просто він погодиться з Майклом, аби той замовк, а потім зробить по-своєму. — Це важкий випадок, — додав Ґрір.

— Вони всі важкі, — нагадав йому Майкл, відчиняючи задні дверцята своєї машини, щоб дістати піджак від костюма.

— У дівчини не було ні найменшого шансу, — вів далі Ґрір. — Її били, різали, трахали всіма можливими способами. Ми маємо справу з хворою на голову тварюкою.

Майкл надягав піджак, і йому спало на думку, що Ґрір говорить так, наче проходить кастинг на HBO[1].

— Кена виписали з лікарні. Сказав, що ми могли б як-небудь до нього заскочити, навідати.

Ґрір щось пробелькотів про надзвичайну заклопотаність і потупцяв до машини, весь час озираючись через плече, наче боявся, що Майкл піде слідом. Майкл дочекався, коли його шеф сяде в машину і виїде з паркувального майданчика, а тоді попрямував до будинку.

Біля дверей, поклавши руки на руків’я пістолета, стояв Кольєр. Напевно, він думав, що несе варту, але Майкл знав, що людина, яка скоїла цей злочин, не повернеться. Жінку він прикінчив, і робити йому тут нічого.

— А швидко шеф поїхав, — відзначив Кольєр.

— Дякую, що тримаєш у курсі подій.

Майкл зібрався з духом і відчинив двері, дозволивши вогкому темному будинку всмоктати себе всередину. Той, хто проектував Домівку, явно думав не про щасливих дітлахів, які повертаються додому зі школи, щоб пополуднувати молоком і теплим, щойно з духовки печивом. На першому плані була безпека, тому відкритих місцин тут мінімум, а всі лампочки в під’їзді заґратовані сталевою сіткою. На голих бетонних стінах траплялися вузенькі віконця, загнані в тісні кутки. Сталеві прожилки дроту у склі нагадували рівномірну павутину. Поверхні, які колись давно пофарбували у білий колір, вкривала фарба з балончиків. Тепер тут ряботіло від міток різних банд, попереджень і різноманітних повідомлень. Праворуч від вхідних дверей хтось, мов курка лапою, нашкрябав: «Кім — курва! Кім — курва! Кім — курва!»

Майкл подивився вгору на сходову клітку й нарахував шість поверхів. Раптом біля нього з тихим скрипінням прочинилися двері. Він повернувся й побачив стару темношкіру жінку, яка пильно його роздивлялася. Її вугільно-темні очі визирали з-за краю сталевих дверей.

— Поліція. — Він підняв угору посвідчення. — Не бійтеся.

За спиною в неї юрмилися четверо стареньких жінок; усі, крім однієї, афро-американки. Майкл знав, що вони не мають жодного наміру йому допомагати. Ґрейді, як і будь-який невеликий район, багатів плітками, і перед ним були ті роти, завдяки яким конвеєр постачання свіжих пліток ніколи не зупинявся.

Та все ж він мусив запитати.

— Хто-небудь із вас щось бачив?

Вони разом похитали головами — достоту песики на дошці приладів Ґрейді.

— Чудово, — сказав Майкл, ховаючи в кишеню посвідчення, і попрямував до сходів. — Дякую, що допомагаєте підтримувати правопорядок у вашому районі.

— Це твоя робота, козел, — відрізала жінка.

Уже поставивши ногу на нижню сходинку, він зупинився. Повернувся до старої й подивився їй в очі. Вона відповіла таким самим прямим поглядом — старечі очі сльозилися, ходили зліва направо, неначе вона читала книгу його життя. Ця мініатюрна жінка була молодша за інших, їй нещодавно перевалило за сімдесят, але її волосся здавалося сивішим, ніж у приятельок. Шкіру довкола рота прорізали зморшки-павутинки — результат довгих років смоктання цигарок. Густа сивина вкривала не лише її голову, на підборідді стирчали такі самі сиві завитки, схожі на дреди. Помада в неї була якогось лячного відтінку помаранчі, найдивнішого з усіх, які йому доводилося бачити на жіночих губах.

— Як вас звати? — запитав Майкл.

Виклично випнувши підборіддя, вона, тим не менше, відповіла:

— Нора.

— Хтось подзвонив у службу порятунку з телефонної будки, що надворі.

— Сподіваюсь, опісля ця людина помила руки.

Майкл мимоволі всміхнувся.

— Ви її знали?

— Ми всі її знали. — Її тон промовисто свідчив, що вона багато замовчує, але тупоголовому копу нічого розказувати не збирається.

Нора точно не мала за плечима університетського диплома, проте і Майкл ніколи не йняв довіри до цих штук. Очі жінки виказували гострий розум. Вона мала вуличну кмітливість. У таких нетрях, як Ґрейді, важко дожити до старості, якщо ти дурний.

Майкл прибрав ногу зі сходинки й пішов до зграйки жінок.

— Вона працювала?

Нора пильно дивилася на нього, погляд досі був обережним.

— Ночами.

— Вона була чесна дівчина, — додала одна з жінок з-поза Нориної спини.

Нора цокнула язиком.

— Така молоденька. — У тоні, яким вона промовила наступні слова, звучала нотка виклику. — Таке життя для неї не годилося, але що ще вона могла вдіяти?

Майкл кивнув, наче розуміючи, про що йдеться.

— Постійні клієнти в неї були?

Усі жінки знову похитали головами, а Нора сказала:

— Вона додому роботи ніколи не брала.

Майкл чекав, у надії, що вони ще щось скажуть. Подумки він лічив секунди, вирішивши рахувати до двадцяти. Над будинком пролетів вертоліт, на одній із