Вілбур Сміт - Сонячний Птах

class="p1">Я не хотів із ним погоджуватися. Не хотів знову обманювати себе марною надією.

– Не пригадую, – сказав я.

– А щоб ти пропав! – Він тепер засміявся, і його сміх був для мене приємний, бо він не часто сміявся останніми днями. – Мені слід було здогадатися, що ти сперечатимешся. Немає сумніву в тому, що ти найпаскудніший і найнікчемніший песиміст в Африці.

– Це може бути що завгодно, Ло, – заперечив я. – Гра світла, форми й тіней. Навіть якщо ми припустимо, що це обриси чогось, створеного людиною, то можуть бути недавно насаджені сади або городи…

– За сто миль від найближчих поверхневих вод? Забудь про це, Бене! Ти знаєш так само, як і я, що йдеться про…

– Не кажи цього, – майже викрикнув я й, підскочивши з м’якого, обтягнутого шкірою стільця, перетнув темну кімнату й схопив його за руку, перш ніж до мене дійшло, що я до нього підбіг. – Не кажи цього, – повторив я. – Бо інакше нам не пощастить.

Я завжди заникуюся, коли збуджений, але це найтерпиміша з моїх фізичних вад, і я давно перестав про неї думати.

Лорен знову засміявся, але з відтінком того неспокою, який завжди охоплює його, коли я рухаюся надто швидко або виявляю силу своїх рук. Він нахилився наді мною й розігнув мої пальці, що загрузли в його передпліччі.

– Пробач – я тобі зробив боляче? – запитав я, послабивши хватку.

– Ні.

Але він розтирав своє передпліччя, коли підійшов до панелі приладів і вимкнув проектор, потім натиснув на вимикач у стіні, й ми стояли й кліпали очима, дивлячись один на одного в яскравому електричному світлі.

– Мій маленький єврейський гномику, – усміхнувся він. – Ти мене не одуриш. Ти так хвилюєшся, що намочив у штани.

Я подивився на нього, засоромлений силою свого нервового зриву, але досі схвильований і збуджений.

– Де це, Ло? Де ти знайшов цю картину?

– Я хочу, щоб ти спочатку визнав мою знахідку. Піди на ризик бодай один раз у житті. Я хочу, щоб ти мені сказав «так»… А потім і я скажу тобі щось іще, – піддражнив мене він.

– Ну, гаразд. – Я відвів погляд убік, добираючи слова. – На перший погляд, твоя знахідка здається цікавою.

Він відкинув назад велику голову з золотавим волоссям і гучно зареготав.

– Ти маєш сказати мені щось переконливіше. Спробуй-но ще.

Його регіт я витримати не можу, й відразу засміявся й сам. Хоч я чудово усвідомлював, що мій пташиний сміх був майже нечутний на тлі його реготу, лункого, мов іржання жеребця.

– Мені здається, – засопів я, – ти, схоже, знайшов те, що ми давно шукаємо…

– Ти мій розумник! – заволав він. – Мій чудовий маленький розумник!

Минуло чимало років, відколи я бачив його таким. Урочиста маска банкіра спала з його обличчя, усі турботи фінансової імперії Стервесантів були забуті в цю мить обіцянки й тріумфу.

– А тепер скажи мені, – запитав я благальним голосом, – де ти його знайшов?

– Ходи зі мною, – сказав він, і ми підійшли до довгого стола під стіною.

На ньому була приколота на зеленому сукні велика мапа. Стіл був високий, і я швидко заліз на стілець і нахилився над ним. Тепер я був майже на одному рівні з Лореном, який стояв поруч зі мною. Ми уважно роздивлялися мапу.

– Аеронавігаційна зйомка серії А. Південна Африка. Мапа номер п’ять. Ботсвана й Західна Родезія.

Я швидко її оглянув, шукаючи якоїсь позначки, – можливо, хрестик або риску, зроблену олівцем.

– Де вона? – запитав я. – Де?

– Ти знаєш, що я маю двадцять п’ять тисяч квадратних миль мінеральних концесій тут, на південь від Мона…

– Не мороч мені голову, Ло. Не намагайся продати мені акції компанії «Стервесант мінерал». Де воно, в біса, є?

– Ми побудували тут посадкову смугу, на яку можуть сідати реактивні «ліри». Її щойно закінчено.

– Це не може бути так далеко на південь від золотих копалень.

– Воно й справді не так далеко від них. Відсунься назад, ти пошкодиш собі що-небудь.

Він вочевидь утішався, мордуючи мене.

Його палець ковзнув по мапі й несподівано зупинився – моє серце, здавалося, зупинилося разом із ним. Місцевість ставала дедалі кращою. Широта була саме тією, що треба, усі ті ознаки, що їх я з такими труднощами збирав протягом років, показували саме сюди.

– Ось тут, – сказав він. – За двісті дванадцять миль на південь від Мона, – за п’ятдесят шість миль від південно-західного маяка заповідника тварин Венкі, у вигині низеньких пагорбів, заховане серед диких скель і сухого чагарника.

– Коли ми зможемо вирушити туди? – запитав я.

– Он як! – похитав головою Лорен. – Ти в це повірив. Ти справді повірив!

– Хтось іще може на нього натрапити.

– Воно лежало там протягом тисячі років – ще один тиждень нічого не змінить…

– Чекати ще цілий тиждень! – з гірким розчаруванням вигукнув я.

– Бене, я не зможу виїхати раніше. У п’ятницю відбудуться річні загальні збори компанії «Англо-Стервесант», а в суботу в мене справи в Цюриху. Але задля тебе я спробую закінчити усі свої нагальні справи якнайшвидше.

– Скасуй їх узагалі, – попросив я. – Відправ туди когось зі своїх здібних молодиків.

– Коли хтось позичає тобі двадцять п’ять мільйонів, то чемність вимагає, щоб ти сам підписав чек, а не доручив це конторському хлопцеві.

– Господи, Ло. Та це ж тільки гроші. А тут ідеться про те, що справді важливо.

На хвилину Лорен прикипів до мене здивованим і замисленим поглядом своїх блакитних очей.

– Двадцять п’ять мільйонів – лише гроші? – Він похитав головою повільно, а потім із подивом, так ніби почув якусь нову істину. – Певно, ти маєш слушність. – Він усміхнувся тепер уже лагідною усмішкою, яка виражала щиру прихильність до найкращого друга. – Пробач мені, Бене. У вівторок. Ми вилетимо на світанку, обіцяю тобі. Ми зробимо повітряну розвідку. Потім приземлимося в Моні. Ти знаєш Пітера Ларкіна?

– Так, дуже добре.

Пітер мав у Моні велику контору з організації сафарі. Я двічі користувався його послугами у своїх експедиціях по Калахарі.

– Добре. Я вже у нього був. Він організує експедицію. Ми виїдемо туди за дня й дуже швидко – один лендровер і дві або три трьохтонні вантажівки. У моєму розпорядженні буде лише п’ять днів – та й ті з великими труднощами. Я маю чартерний гелікоптер, щоб вилетіти звідти, й залишу тебе колупатися там у землі.

Розмовляючи, Лорен вивів мене з темної кімнати в довгу галерею.

Сонячне світло проникало туди крізь довгі вікна, заливаючи золотим сяйвом картини та скульптури, що прикрашали галерею. Тут твори провідних південноафриканських художників змішувалися з картинами та скульптурами великих митців