Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

— Тільки через дітей, — казав він. — Там, у глушині, немає шкіл. Якби не діти — їй-бо, нізащо б звідти не поїхав!

У нього було обличчя справжнього жителя австралійських хащів — сухорляве й засмагле, із сіткою зморщок навколо зірких блакитних очей, завжди примружених під сліпучим сонцем солончакових рівнин.

Якось його давній приятель, гуртівник, завітав до нас у гості. Дивлячись на батька, що вибіг йому назустріч, він вигукнув:

— Віллє, чортяко, ти й досі бігаєш не згірше за страуса!

Ходив батько легкими дрібними кроками і, йдучи, завжди дивився собі під ноги; цю звичку він пояснював тим, що зростав у «краї змій».

Іноді, перепустивши чарчину, він влітав на подвір’я на напівоб’їждженому жеребці й гасав серед годівниць, голобель, поламаних коліс, розполохуючи птаство й несамовито горлаючи:

— Дика худоба! Нетаврована! Відчиняй обори! Еге-гей!

А потім, осадивши коня, він зривав з голови крислатого капелюха, вимахував ним, немовби дякуючи за оплески, і вклонявся в бік кухонних дверей, де звичайно в таких випадках стояла мати, дивлячись на нього з усмішкою — потішеною, закоханою й трошки стривоженою.

Батько любив коней — не тому, що, об’їжджаючи їх, заробляв на прожиття, а за їхню красу. Він любив оглядати гарного коня. Схиливши голову набік, він повільно обходив його, пильно придивляючись до всіх особливостей будови, а потім обмацував передні ноги — перевіряв, чи немає на них шрамів чи підпухлостей — наслідків падінь.

— Гарний кінь той, у якого міцні кістки, довгий корпус і від черева до землі далеко, — казав він.

Він вважав, що коні мало чим відрізняються від людей.

— Можете мені повірити, — запевняв він. — Вже хто-хто, а я їх добре знаю. Є такі коні — до нього ледь доторкнешся батогом, і він уже дметься на тебе. Як ото, бува, діти: намнеш такій дитині вуха, і вона кілька днів до тебе не озивається. Пам’ятає, бач, що ти її образив. Отак і з кіньми: шмагни його один раз і потім до-овго шкодуватимеш. Он подивися на гніду кобилу Коротуна-Діка. Вона не слухається вуздечки. Я сам її привчав — і не привчив. Затялась, і край… Що вона, що Коротун — однакова вдача. Його теж свого часу до вуздечки не привчили. Він мені й досі фунт винен. Ну, та нехай… Що з нього, бідняка, візьмеш…

Мій дід по батькові, рудий йоркшірський чабан, емігрував до Австралії на початку сорокових років. Одружився він із дівчиною-ірландкою, що приїхала до нової колонії того самого року. Мені розповідали, що дід прийшов на пристань, саме коли пришвартувався корабель з дівчатами-ірландками, які прибули до Австралії, сподіваючись знайти роботу в наймах.

— Ану, хто з вас піде за мене заміж? — гукнув він до дівчат, що заповнили палубу. — Хто не побоїться?

Одна чорнява блакитноока дівчина з великими, міцними руками оглянула його й зважилася.

— Я! Я вийду за тебе заміж! — гукнула вона у відповідь.

Вона перелізла через поручень борту й стрибнула вниз. Дід підхопив її, узяв її клунок і, обнявши за плечі, повів з пристані.

Батько, наймолодший з чотирьох дітей, успадкував од своєї матері ірландський темперамент.

— Коли я був ще малим, — якось розповів мені він, — я поцілив одного погонича огірком у потилицю. Ну, дядько знавіснів і кинувся на мене з палицею. Я — щодуху додому, горлаю «мамо!», бо ж бачу, що той дядько, хай йому грець, не жартує. Поки я добіг до хати, він мене майже наздогнав. Ну, думаю, пропав. Але мати все бачила і вже чекала перед дверима, тримаючи напоготові казанок з окропом. Тільки-но ми підбігли, вона тому дядькові: «Ану, назад! Це окріп. Ще крок ступиш — ошпарю пику». І він-таки злякався, зупинився! Я сховався за її спідницю, а вона стояла й дивилася на того погонича, доки він забрався геть.

Дванадцятирічним хлопцем батько вже заробляв собі на хліб. Його освіта не пішла далі кількох місяців занять із п’яничкою-вчителем; щотижня діти приносили до жалюгідної халупи, що правила за школу, по півкрони — плату за навчання.

Розпочавши самостійне життя, батько мандрував од ферми до ферми, наймаючись об’їжджати коней або переганяти отари. Молодість його минула у відлюдних районах Нового Південного Уельсу й Квінсленду, і саме там відбувалася дія всіх його оповідок. Певно, саме тому я більше любив солончакові рівнини й червоні піщані горби східної Австралії, ніж зелений край, де я народився й виріс.

— У тих глухих місцях є щось особливе, — сказав мені якось батько. — Там живеш і радієш життю. Вилізеш ото на гору, порослу соснами, запалиш багаття…

Він замовк і замислився, стурбовано дивлячись на мене. А тоді сказав:

— Треба буде щось придумати, щоб твої милиці не загрузали там у піску. Ми ж з тобою колись неодмінно подамося туди.

2

Незабаром по тому, як мене паралізувало, м’язи на моїх ногах почали зсихатися, а спина, раніше рівна й сильна, викривилася. Сухожилля в ногах напнулись і, поступово скорочуючись, зігнули їх у колінах.

Дивлячись на болісно напнуті сухожилля під моїми коліньми, мати з тривогою думала, що ноги в мене так і залишаться зігнутими, якщо найближчим часом їх не пощастить розпрямити, а тому вона знову й знову викликала доктора Крофорда, сподіваючись, що він призначить, нарешті, ліки, які повернуть силу моїм ногам.

Доктор Крофорд, який погано знався на поліомієліті, невдоволено супився, спостерігаючи, як мати намагається відживити мої ноги. Вона розтирала їх сумішшю бренді з прованською олією — за порадою дружини шкільного вчителя, яка твердила, що саме ця суміш вилікувала її від ревматизму. Зауваживши врешті-решт, що «шкоди від цього не буде», лікар вирішив, однак, утриматися від рекомендацій, аж доки з Мельбурна не надійдуть відомості про ускладнення, що їх викликає ця хвороба.

Доктор Крофорд жив у містечку Балунга, за чотири милі від нашого дому, і хворих, що мешкали на довколишніх фермах, відвідував лише в нагальних випадках. Їздив він у запряженому сумирною сірою кобилкою кабріолеті, верх якого піднімав тільки наполовину, щоб мати ефектніший вигляд на тлі блакитної повстяної оббивки. Стрічних він вітав картинним поклоном і помахом батіжка. Як власник кабріолета доктор Крофорд перебував на одному суспільному щаблі із скватерами — щоправда, не з усіма, а тільки тими, чиї екіпажі не мали гумових шин.

Він добре знався на простих захворюваннях.

— Можу запевнити вас, місіс Маршалл, що у вашого сина не кір.

Поліомієліт, однак, був недугою, про яку доктор Крофорд мав вельми туманне уявлення. Коли я захворів, він запросив на консиліум ще двох