Джеремі Стронг - Вікінг у моєму ліжку

доріжку, яка вела вгору скелястим берегом. Сіґурд навіть здивувався, що в скелі були видовбані такі гарні сходи.

Він просувався крадькома, як справжній нападник-вікінг, принаймні йому так здавалося. Ось іде бувалий воїн з мечем напоготові, лютим вогнем ув очах і мокрими ногами, що чвакають у промоклих черевиках!

Туман аж ніяк не сприяв. Усе й досі було вповите імлою, і Сіґурд майже нічого не бачив. Нарешті він вибрався на кручу й рушив далі добре вичовганою стежкою. Відчував, що поблизу є якісь будівлі, хоч поки що їх не бачив. Стежка під його ногами ставала дедалі твердішою. Була зроблена з чогось такого, чого йому не доводилося ніколи бачити. Сіґурдове серце закалатало.

Він мало не роздушив якогось кота, що завищав і втік. Сіґурд рубонув своїм Носодлубом і мало не відтяв пальці на власних ногах. Тепер він уже міг бачити будинки. Вони були величезні — значно більші, ніж він очікував. Мали міцні стіни, а у вікнах було щось таке, чого він ще ніколи в житті не бачив. Темне і лискуче.

Сіґурд придивився пильніше й раптом угледів, що прямо на нього дивиться якийсь лютий воїн.

— Гар-р-р! — закричав Сіґурд і рубонув того Носодлубом. Щось забряжчало, і ворог кудись пропав. Сіґурд відсахнувся. Що то за дивні чари?

Туман розвіювався, і Сіґурд почав зауважувати дуже дивні речі. Не міг їх навіть описати, бо йому бракувало для цього слів. Якісь штуки з колесами — так, круглими коліщатами, але такими маленькими і зробленими явно не з дерева. Були вони товстезні, чорні, а вгорі з якимись химерними візерунками.

Зненацька з’явилися два яскравих ока. Величезні білі очі, що дивилися на нього з імли. Щось чудернацько заклацало. Очі рушили до нього. Тоді зупинилися. Знову стали наближатись.

Сіґурд відступив у тінь першого-ліпшого ґанку. Його плече торкнулося чогось маленького і круглого.

— Дінь-дон, дінь-дон, дінь-дон, — щоразу, коли він рухався, біля його лівого вуха лунав цей химерний звук.

Яскраві очі підступили ще ближче. За ними рухалося щось таке імлисте з чимось таким, що клацало. Очі застрекотіли й почали віддалятися.

Сіґурд перевів дух.

— Дінь-дон, дінь-дон.

Двері за його спиною прочинилися.

Сіґурд аж підскочив і помчав геть, наче заяць. Він біг, не знаючи, куди заведуть його ті тверді бетонні стежки. Одного разу він знову побачив яскраві очі. Вони рухалися значно швидше, з сердитим ревом і прямісінько на нього. Сіґурд звернув на бічну стежку, і та химерна почвара на колесах пролетіла повз нього. Сіґурд стояв, віддихуючись. Треба знайти якийсь безпечний сховок.

Він пошкутильгав далі стежкою, а серце мало не вилітало йому з грудей. І тут він раптом зупинився. Прямо перед собою побачив велику картину: свій власний портрет! З вусами й бородою. З рогатим шоломом і симпатичним носом. З піднятим угору Носодлубом. Це був саме він, жодного сумніву.

Сіґурд-вікінг усміхнувся і вклонився. Унизу там були якісь дивні, безглузді літери, але Сіґурда це не турбувало. Хіба ж це не був його дім? Він буде в безпеці тут, під знаком вікінга. Вишкірився до картини, піднявся вгору сходами, відчинив двері й зайшов усередину.

Вікінг на картині, здавалось, аж підморгнув. На табличці під ним було написано:

Готель «Вікінг»

Комфортабельні номери

Звертатися до пана й пані Елісів

Є вільні місця

2. Подвійне бронювання

До восьмої ранку туман цілком розвіявся, тож ніхто й подумати не міг, що він був аж таким густим. Літнє сонечко зігріло тротуари, а вивіска перед готелем «Вікінг» легенько погойдувалася на скрипучих завісах. Войовничий вікінг, що красувався на ній, не виглядав при сонячному світлі надто респектабельним. Тепер було добре помітно, що фарба в багатьох місцях облупилася. Та й сам той воїн мав якийсь жалюгідний вигляд, як і весь готель «Вікінг».

Фарба на віконних рамах потріскалася. Рослини у квіткових горщиках прив’яли. Попід стінами назбиралися цілі купи пороху і сміття.

Пан Еліс узяв мітлу й зітхнув. І так воно було щодня. Він не знав, звідки береться той бруд, але його ніколи не меншало. Щойно два дні тому він помив усі вікна, а вони вже знову аж чорні. Чого ж дивуватися, що майже ніхто не хотів зупинятися в цьому готелі. Був пік літнього сезону — та ж готель мав би ломитися від гостей, але з дванадцяти номерів заселені були лише три.

Пан Еліс ретельно підмів передні сходи і знову зайшов у готель.

— Діти, ви вже встали? — гукнув він, поглянувши нагору, звідки почувся тупіт ніг. Він рушив до дружини — допомогти приготувати сніданок і накрити столи в їдальні.

Раптом на сходах загриміло. Вони так затрусилися й загуркотіли, немовби по них вирішило збігти ціле стадо північноамериканських бізонів. У дверях до кухні з’явилися задихані Зоя й Тім.

— Що таке, мамо? — не зрозуміла Зоя, чого це її мама стоїть така бліда й налякана. Пані Еліс закліпала очима.

— Та нічого. Я просто подумала, що хтось упав на сходах. Я навіть стривожилася на мить, лише на мить. Забула, що це ви встаєте з ліжок.

— Що там є погризти? — поцікавився Тім, хапаючи з тарілки банан.

— Поклади назад. Це для того хлопця Амброзія, а ти знаєш, який він зануда. Не розумію, як його терплять батьки. Спочатку застеліть столи, а тоді будете снідати, — батько показав рукою в бік їдальні. — І не забудьте про маленькі скляночки на сік.

Вони швиденько застелили столи, адже гостей було зовсім мало.

Закінчивши, Зоя й Тім вернулися на кухню, де пан Еліс смажив їм яєчню.

Він поцікавився, чим вони збираються займатися цілісінький день.

Зоя зиркнула на Тіма і знизала плечима.

— Треба було б дещо купити, — нагадав їм пан Еліс. — Не забудьте, що нині ми матимемо нову гостю, пані Тиблетовату.

— Яку-яку пані? — реготнув Тім.

— Тиблетовату.

— Дебілувату? — перепитав Тім, рухаючи язичком з боку в бік.

— Мій любий, — усміхнулася пані Еліс, — мусиш навчитися це вимовляти, поки її ще тут немає. Спробуй-но ще раз — Тиблетовата.

— Пані Тубільнахата! — аж підскочив на радощах Тім. — Ага! Я зрозумів, дійшло: пані Стерильнашмата!

— Ой, Тіме, — зітхнула Зоя. — Ходімо вже краще в крамничку.

Пані Еліс дала доньці список продуктів і попросила її хоч трохи вправити Ті- мові мізки до прибуття нової гості. Пан Еліс подивився їм услід, а тоді глянув на дружину.

— Не думаю, що він навчиться правильно це вимовляти. Йому ж тільки п’ять років, а ім’я і справді непросте. Може, пані Тиблетовата не образиться. Ти лише уяви, у нас будуть заселені чотири номери!