Франц Кафка - Процес

зав’язали хусткою очi. Кiлька разiв мене протягли взад-уперед, посадили й знову поклали… дали трохи спокiй, а потiм стали глибоко встромляти в мене щось гостре…» – це запис вiд 3 серпня 1917 року. Ясна рiч, з Кафкою нiчого подiбного нiколи не траплялося. Перед нами – чиста метафора його душевного стану. Але духовне замiщено чуттєвим, дотиковим, предметним. «Особливий метод мислення, – читаємо в щоденнику вiд 21 липня 1913 року. – Воно пройняте почуттям. Все, навiть украй не визначене, сприймається як думка». Це i є його метод, що втiлюється в щоденниках, листах, усних висловлюваннях.

Романна плоть, звичайно, завжди складнiша, багатозначнiша, їй бiльше притаманна невизначенiсть. Тим-то мала проза Кафки, мабуть, показовiша як приклад: її метафорику легше розпiзнати. Мало не кожне його оповiдання (тим бiльше малий фрагмент) – це метафора, яка персонiфiкує внутрiшнє життя предмета: i зелений безногий дракон, що заповзає в кiмнату, i меч, що стримить у спинi людини, котра налаштувалась на прогулянку, i бар’єр театральної ложi, що виявився довготелесим худющим чоловiком… Це – як сон, де все також незрозумiле, алогiчне й водночас – незаперечне, безсумнiвне, начебто само собою зрозумiле.

Кафка рiдко бував категоричним. Але видавництву «Курт Вольф», коли воно випускало у свiт «Перетворення», письменник поставив категоричну вимогу: щоб серед iлюстрацiй до книжки не було зображення Замзи у виглядi багатонiжки. I вимога ця надiйнiше за всi iншi докази свiдчить, що багатонiжка – метафора й саме тому її й не можна малювати. Адже це – образ невиправного людського вiдчуження. I невиправнiсть опредмечується лише тим, що людина, перевтiлена на щось нелюдське, полишена у своєму попередньому середовищi. Вона i вже багатонiжка, й ще людина. Виникає трагiкомiчна «перевернутiсть» його вiдносин зi службою та родиною. Однак тiльки це й вписує «нового» Замзу в структуру «звичайного» оповiдання, перешкоджає його зiсковзуванню в ходячу алегорiю, нарештi, надає всьому, що тут вiдбувається, дивовижної послiдовностi. Адже навiть коли не повiрити в можливiсть такого перевтiлення, а лише прийняти його як «умову гри», i ти вже змушений будеш погодитися з тим, що коли б людина стала багатонiжкою, то все вiдбувалось би так, як в оповiданнi, i що це зовсiм не гра, а сама дiйснiсть, химерно змiщена.

Тут усе змiщується за тими ж приблизно законами, що й уві снi. Що надає нашим снам фантастичностi? Як правило, не так iрреальнiсть того, що вiдбувається, як неузгодженiсть мiж його окремими компонентами, їхня непоєднуванiсть. Це по-перше. А по-друге – незрозумiлiсть, непоясненнiсть подiй, i цим зумовлена їхня несподiванiсть. Що, проте, аж нiяк не перешкоджає сприймати їх за безперечну данiсть. Тi ж ознаки притаманнi й кафкiвськiй прозi.

Як особистість Кафка був незбутньо нещасливим, але як письменникові йому «пощастило»: можна навіть сказати, що йому «щастило» тим більше, чим тісніше налягали на нього нещастя.

Кафка, що вмів дивуватися, зіткнувся з дійсністю дивовижною, при всій своїй буденності – навіть фантастичною. То була занепадаюча на його очах Австро-Угорська монархія – свого роду кунсткамера, де збереглися всі соціальні раритети минулого, зібралися всі болячки і деформації людської історії. Але й цього замало: доля підготувала йому, такому, який він був, спеціальну роль ізгоя, коли зробила євреєм, оселила у Празі, та ще й в родині галантерейника, який вибився в люди. «Як єврей, – писав один з німецьких його біографів, – він не був своїм у християнському світі. Як індиферентний єврей – бо ж таким Кафка був на початку – він не був своїм і серед євреїв. Як людина, що говорила по-німецькому, він не був своїм серед чехів. Як єврей, що говорив по-німецькому, він не був своїм серед німців. Як богемець він не був цілком австрійцем. Як службовець при страхуванні робітників він не цілком належав до буржуазії. Та й на службі він не був увесь, бо відчував себе письменником. Та й письменником він не був, бо віддавав усі сили сім’ї. Але «я живу у своїй сім’ї більш чужим, ніж найчужіший» (остання фраза запозичена автором з листа Кафки до батька Феліції).

Дійсно, Кафка і в родині був майже таким же чужим, як і в місті, країні, добі. Мав трьох сестер, та тільки наймолодша Оттла його любила, але, як і всі, не розуміла. Та й ніхто його не розумів, навіть мати, хоча й по-своєму любила сина. Найскладніше й найбезнадійніше складалися взаємини Франца з батьком. Та обставина, що Герман Кафка самотужки, без чиєї б то не було допомоги, вибився в люди, до краю зіпсувала йому характер; упертий, самозакоханий, нетерпимий, властолюбний, він постійно похвалявся своїми життєвими успіхами й дорікав дітям, що вони не зазнали злигоднів, зростали на всьому готовому. Синові призначив стати продовжувачем свого діла й ніяк не міг утямити, що син – інакший, що інтереси, вірування, цілі в нього інші. Батько тиснув, син, як тільки міг, чинив опір. Оскільки ж належали вони до різних вагових категорій («я – худий, слабкий, вузькогрудий, – писав Кафка-молодший у листі, якого мати так і не передала батькові. – Ти – сильний, великий, з широкими плечима»), батьків тиск скалічив сина. «Я втратив віру в себе, натомість набув безмежне почуття провини», – сумно констатував він у тому ж листі. І повідомляв Феліції: «Я й батько ненавидимо один одного…» Але то була особлива ненависть, яка межувала з поклонінням: «Якби світ складався лише з Тебе й мене, – а таке уявлення мені було дуже близьке, – тоді чистота світу завершилася б на Тобі, а з мене, за Твоєю думкою, почався би бруд…» Батько для сина – з тих «вищих інстанцій», з якими кожен приречений рахуватися, незалежно від того, дані вони йому на благо чи на погибель. І звідси ніби самі собою простягаються нитки до всієї чиновної ієрархії з роману «Процес»…

Жінок у житті Кафки було зовсім небагато, легко на пальцях порахувати: три-чотири випадкові зв’язки, вже згадувана Феліція Бауер, Ґрета Блох, Юлія Вохрицек, Мілена Єсенська й, нарешті, Дора Дімант (або Діамант) – супутниця останніх місяців кафкового життя. З кожною (за винятком лише Ґрети) Кафка мав намір взяти шлюб (з Феліцією навіть двічі), і якщо з Дорою до заручин не дійшло, то тільки тому, що її батько, правовірний східноєвропейський єврей, звернувся за порадою до раввіна, а той без вагань прорік: «Ні!» Судячи з усього, Кафка був натурою пристрасною, і – як свідчить Макс Брод – «жінки завжди до нього горнулися». А проте в його щоденнику є такий запис: «Коїтус – як покарання за щастя бути разом. Жити по змозі аскетично, аскетичніше, ніж неодружений, – це єдина