Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— Добре… А вам нічого незвичайного не впало у вічі? Ви самі, особисто, ще чогось такого не помітили?

— Ви маєте на увазі чемодан чи арештованих?

— Ні, мене зараз цікавить головним чином те, що було знайдено.

Александер блискавично усе зважив. Це ж не рапорт, це справжній допит! Тільки б не виявити своєї тривоги. Старий нічого не знає, а то б він давно вже сказав!

— Помітив, пане криміналрат.

— Ну, ну?..

— Мені дали ті гроші перелічити, і я звернув увагу, що там було у десять-дванадцять разів більше, ніж коштує вміст чемоданчика на чорному ринку.

— Ви можете це так точно визначити?

— Я ж півроку служив у відділі наркотиків, пане криміналрат.

— Ах, так! Ну, а як ви це пояснюєте?

— Мабуть, у чемоданчику були тільки зразки, а насправді йшлося про значно більшу кількість. Отже, нашим дальшим завданням було встановити, де ж головна партія товару…

Александер замовк: він побачив, що Шульц його зовсім не слухає.

— Отже, у вас склалось враження, що там надто багато грошей?

Шенцлін раптом з болісною ясністю відчув усю двозначність цього запитання. В ту ж мить він збагнув, нащо його викликав старий. І зрозумів, що справа програна. Хтось, очевидно, бачив… Його кар’єра в поліції скінчилась.

Александера пройняв піт. Він на мить відкинувся на спинку стільця. Кінець…

— З мене, мабуть, не вийшло б доброго слідчого. Не мучте мене, Шенцлін, признайтесь, що ви, рахуючи гроші, взяли з пачки сотню.

— Так. Признаюсь.

— Чудово. Та й даремно було б заперечувати. Справа в тому, що це бачив Бенке. Гроші ви, звичайно, витратили на відпустку або ще на щось… Стара історія… А я був про вас кращої думки. Так, так, кращої! Ви мене гірко розчарували…

Шульц устав, і Александер теж змушений був підвестись.

— Раз ви таке вчинили, то вам повинно бути ясно, що ви… що вам тут… — Шульц збився. — Що ми не можемо тримати в карній поліції людей, які… правда ж?

— Так, — сказав Александер.

Шульц знесилено опустився в крісло і знову взяв у руку жовтий олівець. Мабуть, він зрозумів, що в таку спеку йому не під силу витримати до кінця цю зовсім не властиву йому роль. І криміналрат заговорив майже батьківським тоном:

— Любий мій Шенцліне! Тепер, коли ми змушені розлучитись, мені хочеться сказати, що я дуже симпатизував вам. Я надто стара людина і надто давно служу в поліції, щоб не зрозуміти, що то був з вашого боку просто хлоп’ячий вибрик. Спокуса велика, ви молоді, трохи легковажні… Якби все це могло лишитись між нами… Ви тихенько віддали б мені сто марок, і вдруге з вами б подібної історії не трапилось. Але тепер справа стоїть так, що ви мусите залишити службу в поліції.

— Звичайно, я повинен відповідати за свій вчинок… — тихо сказав Александер і поклав своє поліцейське посвідчення на стіл.

— Я довіряю вам і не маю сумніву, що ви найближчим часом повернете сто марок. З свого боку, я зроблю все для того, щоб не псувати вам життя надалі. В документах ми вам напишемо: «За власним бажанням». Проте в мене є ще одне прохання до вас, пане Шенцлін. Ви, може, цього не знаєте, але на світі є люди, які цікавляться звільненими співробітниками поліції. Не зв’язуйтесь ні з ким, лишайтесь на прямій дорозі. Існує багато чесних професій. Скільки вам років?

— Двадцять три.

— Ну, от бачите. Вище голову! Беріться до чогось іншого. Хіба мало є людей, значно старших за вас, які теж змушені починати все з початку. Переселенці, репатріанти і так далі… Не занепадайте духом. От що я вам хотів сказати.

Александер попрощався й вийшов. Тільки перед ліфтом йому спало на думку: що ж тепер скаже Хельга?

Не так легко зараз де-небудь влаштуватись. Добре старому говорити… Та й з тією сотнею не так просто. В кишені в Александера було лише двадцять марок. Заставити костюм?.. Не вистачить. Ще й годинник? Теж, мабуть, мало…

Александер збентежено стояв перед ліфтом. Тихенько поскрипуючи, пливли униз порожні кабінки…

Внизу, в під’їзді, йому в обличчя важко дихнуло спекою місто. На Карл-Мук-плац вишикувались автомашини; по той бік площі блищав на сонці фасад концертного залу. На м’якому асфальті стояв великий ваговіз, за кермом сидів замурзаний чоловік. Хрипко бурмотів дизель; з-під мотора капало масло, і на асфальті утворилась паруюча райдужна калюжка. Александер бездумно ступив кілька кроків. Що ж далі?

Мерехтлива спека, запах бензину і пилюка злилися в один спогад. На кілька секунд Александер ніби навіч побачив гарячу, засохлу, втоптану тисячами босих ніг глину. Скільки сягає око — жовто-бурі горби, злиденні намети, кілометри колючого дроту, вартові вишки, джипи… Гейльбронн, табір № 3. Там починалась дорога на волю, в напівголодне життя. Як же воно піде тепер?

2

Бар «Суматра», розташований у Гарвестегуде, недалечко від вокзалу Даммтор, ще недавно мав лиху славу спекулянтського кубла. В певному розумінні він і лишився таким, але тепер тут вершились справи на вищому рівні — не на кримінальному, а на комерційному. З деякими винятками, звичайно.

До таких винятків належала, наприклад, історія з наркотиками. Вона була цілком достатнім приводом, щоб закрити бар. Але, як нерідко в подібних випадках, поліція вирішила цього не робити, щоб не довелось потім зразу ж шукати нову явку.

Надвечір тридцятого липня Александер нерішуче спинився перед дверима бару. Була страшенна задуха. Повите легенькою імлою сонце кидало безбарвне скісне проміння в ущелину вулиці. Час від часу налітав вітер і маленькими смерчами закручував куряву і викинуті квитки біля кінотеатру навпроти. Там величезний яскравий плакат оголошував, що демонструється американський кольоровий фільм-ревю «Дівчата в світлі рампи». З дверей долинали звуки модної пісеньки: «Ай, ай, ай, чи знаєте ви Мінні з Трінідаду?»

Александер без якогось певного наміру зрушив з місця і ввійшов у бар.

— Нагору чи вниз, пане? — спитала касирка.

Александер згадав, що тут продаються квитки двох сортів. «Нагорі», на другому поверсі, зал був краще опоряджений і все було якось «культурніше». А квиток коштував лише на тридцять пфенігів дорожче. Правда, в цінах на напої різниця була значно більша.

Александер взяв квиток «нагору»; йому було байдуже, чи його кишені зовсім спорожніють тільки завтра, чи вже сьогодні. Він повернув за касою ліворуч, пройшов коротеньким коридорчиком і піднявся широкими сходами, застеленими пухнастою болотяно-зеленою доріжкою. Сходи вели до скляних дверей. Александер згадав зяючі вікна зруйнованого бомбами Гамбурга. У цьому будинку третій поверх теж згорів, але на долішніх уже спромоглися відновити «довоєнну розкіш».

Чоловік у фраку взяв у