Грегорі Девід Робертс - Шантарам

— безперервна втеча і вдень, і вночі. І хоча я не почувався по-справжньому вільним, я з надією і боязким збудженням чекав зустрічі з новою країною, де житиму з новим паспортом, набуваючи нових тривожних складок під сірими очима на своєму молодому обличчі. Я стояв на пішохідній доріжці під перекинутою блакитною чашею розпеченого бомбейського неба, і серце моє було чисте й переповнене надіями, мов світанок на Малабарському узбережжі[1].

— Сер! Сер! — почувся голос позад мене.

Хтось ухопив мене за руку. Я зупинився. Всі мої м’язи напружилися, але я погамував страх.

Тільки не бігти. Тільки не піддаватися паніці.

Я обернувся.

Переді мною стояв маленький чоловічок у брунатній уніформі, тримаючи в руках мою гітару. Він був не просто маленький, а крихітний, справжній карлик з перелякано-безневинним виразом обличчя, ніби в недоумка якого.

— Ваша музика, сер. Ви загубили свою музику, ні?

Либонь, я забув її біля «каруселі», де отримував багаж. Але звідки цей чоловічок дізнався, що гітара моя? Коли я полегшено усміхнувся, він усміхнувся мені у відповідь з тією безпосередністю, якої ми зазвичай уникаємо, щоб не здаватися простаками. Він віддав мені гітару, і я помітив, що між пальцями у нього перетинки, немов у качки. Я витягнув з кишені декілька банкнот і простягнув йому, але він незграбно позадкував від мене на своїх дебелих ногах.

— Гроші — ні. Ми тут повинні допомагати. Ласкаво просимо до Індії,— вимовив він і задріботів геть, загубившись у юрмі.

Я купив квиток до центру в кондуктора Ветеранської автобусної лінії. За кермом сидів відставний військовослужбовець. Побачивши, з якою легкістю злітають на дах мій наплічник і саквояж, я вирішив залишити гітару при собі. Я влаштувався на задній лавці поряд з двома туристами. Автобус швидко наповнювався місцевими мешканцями і приїжджими, здебільшого молоддю, котра не мала грошей на таксі.

Коли салон був майже повний, водій обернувся, окинув нас грізним поглядом, чвиркнув крізь відчинені двері струменем яскраво-червоного соку плодів бетелевої пальми й оголосив, що ми рушаємо:

— Тгик гайн, чало[2]!

Двигун заревів, шестерні зі скреготом зчепилися, і ми зі страшенною швидкістю рвонули вперед крізь натовп носіїв і пішоходів, які шарахалися убік, в останню секунду випурхуючи з-під коліс автобуса. Наш кондуктор, що їхав на підніжці, поливав їх при цьому добірною лайкою.

Спершу в місто вела широка сучасна магістраль, обсаджена деревами і кущами. Це нагадувало охайний чепурний пейзаж навколо міжнародного аеропорта в моєму рідному Мельбурні. Заколисаний цією схожістю, я був приголомшений, коли дорога раптово звузилася,— можна було подумати, що цей контраст задумали зумисно для того, щоб уразити приїжджого. Декілька смуг руху злилися в одну, дерева зникли, і замість них обабіч дороги з’явилися нетрища — мені аж недобре стало, коли я їх угледів. Цілі акри нетрищ тяглися вдалину хвилястими чорно-коричневими дюнами, зникаючи на обрії в гарячому мареві. Жалюгідні халупи були споруджені з бамбукових тичок, очеретяних рогож, обрізків пластмаси, паперу, ганчір’я. Вони тулилися одна до одної; подекуди між ними звивалися вузькі проходи. На всьому просторі, що розкинувся перед нами, не було видно жодної споруди понад людський зріст.

Здавалося неймовірним, що сучасний аеропорт з натовпом забезпечених туристів розташований всього за декілька кілометрів од цього притулку розбитих і розвіяних за вітром сподівань. Перше, що спало мені на думку: десь була страшенна катастрофа, і це табір, у якому втікачі знайшли тимчасовий притулок. За місяць по тому я зрозумів, що жителів нетрищ і справді можна вважати втікачами — їх зігнали сюди з їхніх сіл убогість, голод, масові вбивства. Щотижня в місто прибували п’ять тисяч утікачів, і так було тиждень у тиждень, рік у рік.

Автобус котився повз ті халупи, сотні сіромах ставали тисячами, тисячі — десятками тисяч, і мене аж тіпало. Я соромився свого здоров’я, своїх грошей. Якщо ви в принципі здатні відчувати такі речі, то перше несподіване зіткнення зі знедоленими буде для вас болісне, як звинувачення. Я грабував банки і промишляв наркотиками, тюремники били мене так, що кістки тріщали. В мене неодноразово всаджували ножа, й у відповідь я робив те саме. Я втік із в’язниці, перелізши високу стіну в найвиднішому місці. І все-таки це море людського страждання, що тяглося до самісінького обрію, різонуло мене по очах. Я немов напоровся на ножа.

Почуття сорому і провини пекло мене дедалі дужче, я аж кулаки стискав. «Що це за уряд,— думав я,— що це за система, яка допускає таке?»

А нетрища знай тягнулися і тягнулися обабіч дороги; зрідка впадали в око пишні контори й офіси, а також обшарпані багатоквартирні будинки, заселені тими, хто був трохи багатший. А за ними знову тягнулися нетрища, і їхній вигляд позбавив мене будь-якої пошани до цієї країни. Я з якимсь трепетом почав спостерігати за людьми, що жили в цих руїнах. Ось нахилилася жінка, щоб зачесати вперед чорне пасмо волосся. Ще одна купала дітей у мідній мисці. Чоловік вів трьох кіз з червоними стрічками, прив’язаними до нашийників. Хтось голився перед надколотим люстерком. Всюди гралися діти. Люди тягнули відра з водою, ремонтували якусь халупу. І всі вони усміхалися і реготали.

Автобус зупинився, і коло мого вікна з хатини вийшов чоловік. Це був європеєць, білий, як і туристи в нашому автобусі, тільки весь його одяг складався з клаптя полотна, обгорнутого довкола торсу. Чоловік потягнувся, позіхнув і почухав свій голий живіт. Від нього віяло просто-таки коров’ячою безтурботністю. Я позаздрив його супокою і тим усмішкам, якими його вітав гурт людей, що прямували до дороги.

Автобус рушив, і чоловік лишився позаду. Але зустріч з ним змінила моє сприйняття того світу. Він був таким самим іноземцем, як і я, і це дозволило мені уявити самого себе в цім середовищі. Те, що здавалося мені чужим і дивним, раптом стало реальним, цілком можливим і навіть захопливим.

Тепер я бачив, які працьовиті ці люди, скільки старання й енергії вкладають у свою роботу. Скрізь було чисто: підлоги без єдиної плямочки, блискучий металевий посуд, складений охайними гірками. І нарешті я звернув увагу на те, що повинен був помітити з самого початку,— ці люди були напрочуд гарні: жінки, вбрані у червоні, блакитні й золотаві сарі, ходили босоніж серед цієї тісноти й убозтва з терплячою, майже неземною грацією, чоловіки були білозубі, з видовженими очима, а худенькі дітлахи видавалися доброзичливими і веселими. Старші