Андрій Степанович Любка - Карбід

Додому Тис повернувся мокрий і зі шлейфом пахощів, від яких різало очі, але обличчя його прикрашала усмішка блаженного. Мабуть, саме через неї Марічка й подумала, що Тис дуже п'яний. Але це було не так: він випив усього плящину-дві горілки, не більше. Та й чи хотів він цього? Ні, просто по-іншому достукатися до робочого люду неможливо. А так візьмеш сто грамів, підсядеш, скажімо, до будівельної бригади за стіл, а коли випаде твоя черга казати тост, проголосиш його на честь Святослава, князя київського. Принагідно додавши до тосту коротку, хвилин на двадцять, історичну довідку. Ось так і будується національна свідомість — тост за тостом. Тож Тис зовсім не для себе це робив, а для України. Але хіба Марічка могла його зрозуміти?

Втім, тепер, коли він виліз із ванни і замотався в перини, його можна було сміливо назвати щасливим. У голові ще бушував хміль, додавав думкам сміливості й польоту. Тис падав у сон, немов у відкритий каналізаційний люк, ось тільки замість фекалій там була слава, зірки, калина і народна повага. Він бачив, як простує між рядами щасливих українців, усі вони аплодують йому, захоплюються, співають «Многая літа!», а він іде й усміхається. Наприкінці шляху світло: великий стіл, накритий найрізноманітнішими наїдками й напоями. Там є й перцівка, й слив'янка, і чиста, і пиво — словом, усе, що потрібно народному герою. А на кожній чарочці — герб України з одного боку. І зірочки Євросоюзу з іншого. На денці ж — викарбуване його, Тиса, ім'я. Людини, що здійснила свою місію та об'єднала нарешті багатостраждальну Україну з матір'ю-Європою. Безумовно, так і буде. Все йому вдасться. Добре, що доля подарувала шанс тепер, коли йому всього-на-всього сорок чотири роки, він повен сил і наснаги. Тепер він знає своє призначення. Залишилося зібрати команду, яка допоможе втілити геніальний задум у життя. А команда вже є, у нього є вірні товариші, які ніколи не зрадять. Уже завтра він піде до Ікара — той аж просяє, коли почує Тисову ідею. Він збере усіх друзів, цю команду велетнів духу, патріотів, українців. Усе в нього вийде. Дякувати Богу, що Він послав йому цю каналізаційну яму, цей глибокий натяк! Засинаючи, Тис знову і знову падав під землю, де на нього чекали випробування і злети, слава й звитяга. Він щось бурмотів крізь сон, усміхався, крутився. Уві сні вигрібав руками землю, пірнав у неї, заглиблюючись усе нижче й нижче.

Розділ другий,

в якому Тис поспішає до Ікара

Прокинувшись, Тис довго намагався зрозуміти, де він. Цілісіньку ніч він провів під землею, копаючи, риючи, зубами вгризаючись у ґрунт, а тепер бачив перед собою електричну лампочку, що звисала на дроті зі стелі. Світила то яскравіше, то тьмяніла — давалися взнаки перебої з напругою. Тис подумав, що так само світло ліхтарика вириватиме з темряви дно його ями, коли він нарешті збере друзів і почне копати.

У кімнаті витав ледь відчутний, але безперечний запах фекалій. Сопух. Відмитися від них повністю вчора Тисові так і не вдалося. Ясна річ, він цього запаху не відчував — люди взагалі рідко відчувають свої шлейфи і помічають власні мінуси. Зате Марічка, увійшовши до кімнати, скривилася, немов сама вступила босою ногою в купу теплого коров'ячого лайна.

— О Господи, ти б хоч вікна відчинив, якщо помитися по-людськи не можеш! Або спи надворі, біля пса! Хоча пес буде бридитися тебе, алконавте нещасний! Пияцюра! Як ти до дітей у школу підеш, як вони тебе слухатимуть, якщо тебе й пес сторониться? Подивися на свій кабінет, засранцю нещасний: люстри немає, лампочка звисає зі стелі, як у сараї, у всіх шафах — книжки порозкидані, як після хуртовини, на столі — карта з кістками від позавчорашнього борщу, і над усім цим — твій запах, запах гівна! І чому я за тебе вийшла, чому не послухалася мами, яка мені казала, що краще вийти за мерця, ніж за історика, ліпше йди за інваліда, який хоч пенсію нормальну отримує, ніж за шкільного вчителя! — голосила дружина.

— А мене покійний тато теж попереджав: не бери свиню з села Сасова, а жону — з Королева! Але я не послухав, одружився з тобою, і на весіллі мені всі печінки виїли тости про те, що Королево — село королів, а ти — як королева. Як корова ти! Яка отруює мені життя, вічно лиш махає хвостом і заважає сконцентруватися. Ану, шуруй звідси, не бачиш — я думаю!

Марічка спочатку хотіла щедро плюнути на підлогу, але вчасно зрозуміла, що й прибирати ж доведеться самій, тому просто зміряла свого чоловіка найбільш зневажливим поглядом, на який була спроможна, й вийшла. А він о тій порі справді мав жалюгідний вигляд: розпластався в старому облізлому кріслі, яке до того ж було без однієї ніжки, тому перекособочилося, мов Титанік, що йде на дно. Вдягнений Тис був лише в сімейні картаті труси й чорні шкарпетки, підтягнуті майже до колін. Одна з них — ліва — на місці великого пальця мала чималеньку дірку, продлубану довгим брудним нігтем. Волосся на голові Тиса — масне і чорне зі слідами сивини — розкуйовдилося на всі боки; волосся ж на його худих, майже рахітичних, ніжках, помережаних темною павутиною судин, було довгим і наелектризованим — стояло дибки, як патики на городі. Завершували образ довгі вуса, один край яких антеною стримів догори, а інший — наслинявлений під час сну — прилип до щоки.

Одне слово, вигляд Тиса того ранку дуже контрастував із грандіозністю його задуму. Та коли він згадав свою нічну епохальну ідею, настрій одразу ж покращився, чоловік навіть усміхнувся сам до себе, оголюючи золотий зуб на місці правого верхнього різця. Спробував підкрутити вус, але той виявився настільки мокрим і слизьким, що Тис лише гидливо витер долоню об крісло. Всередині чоловіка немов завівся якийсь невидимий механізм, моторчик, який випростав нашого героя і пришвидшив його рухи. У медицині це називається ефектом ранкової ейфорії після незлецької пиятики, коли людина прокидається все ще п'яною, а тому неадекватно діяльною, веселою, ентузіастичною. Тис про це не знав, тому потрактував хімію тіла як геніальність і силу власного задуму.

Зволікати далі він уже не мав права: тепер кожна хвилина ставала принципово важливою. Треба було мерщій бігти до найкращого друга,