Володимир Галайчук - Українська міфологія

культурної спадщини від техногенних катастроф. Окрім того, залучено польові матеріали колег: Ярослава Гарасима, Романа Сілецького, Андрія Вовчака, Юрія Горблянського та інших. Низку записів зробили в минулому студенти кафедри етнології, а нині працівники провідних вищих навчальних закладів та наукових установ України Надія Левкович (Войтович), Божена Кузьмінська, Ігор Гілевич, Андрій Зюбровський, Юрій Пуківський, Інна Парій, Анастасія Кривенко та інші (прізвище кореспондента вказуємо після запису). Автор висловлює їм щиру подяку за можливість користуватися унікальними живими свідченнями про духовну культуру українців.

Демонологія, незважаючи на показову простоту й легкість матеріалу, насправді доволі важка для дослідження. Не в останню чергу це зумовлено різноманітністю демонологічних персонажів.

Найповніша, як було зазначено, добірка матеріалів із демонології В. Гнатюка «Знадоби…» розділена на рубрики про чортів, страхи, хованців, різних духів, богинь і русалок, підмін і потерчат, блуд, смерть і хвороби, мерців, покутників, топельників і висільників, опирів, вовкулак, відьом і чарівниць, знахарів і чарівників, хмарників, інклюзників, закопані скарби. Водночас інша праця дослідника, «Нарис української міфології», яка вийшла друком у 2000 році,[42] значно багатша персонажами. З «духів» це, зокрема, чорт, домовик, пасічник, скарбник, лісовик, лісун, лизун, чугайстер, польовик, водяник, болотяник, дідо, морок, копальняний і земляний духи, блуд, богині, відміна, мавки, русалки, морські люди, страдчата, змій, перелесник, нітки, нічки. З «чудовищ» представлені Вій, дика баба, вироди, песиголовці, гриф, полоз, рахмани. У рубрику «Люди з надприродною силою» увійшли мерці, покутники, потопельники, повісельники, опирі, нічниці, вовкулаки, відьми, знахарі, градівник, інклюзники, закляті скарби, богатирі. Також у «Нарисі…» розглянуто деякі вищі божества, персоніфікації, міфологічно значущий час тощо.

Варто зазначити, що це аж ніяк не повний перелік персонажів української демонології. Зокрема, лише дитячих ляканок маємо близько десятка. Окрім бабая й баби Яги, це залізна (житня) баба, гороховий дід, мамай, вова, теренька, «око», богиня, русалка тощо.

Ситуація ускладнюється тим, що іноді та сама назва позначає різних за характеристиками персонажів. Скажімо, якщо в одній місцевості перелесник — це померлий чоловік, який приходить до дружини, то в іншій — це чорт, який являється закоханій дівчині в подобі її хлопця, а деінде — це чорт як вогненний змій, що навідується до самотніх жінок. Десь знахар — це народний цілитель, а десь — злий чарівник, відьмак.

До царини демонології можуть належати й безперсонажні розповіді. Наприклад, коли кажуть про якісь місця, де «щось таке є», — людину лякає, чіпляє блуд, щось видається, — водночас чітко не можуть пояснити, що ж там є насправді.

Нерідко демонізованими бувають тварини чи рослини. Зокрема, часто трапляються розповіді демонологічного характеру про вужа, ласку, зайця, кота, собаку. З рослин показовими в цьому плані є папороть, тоя (аконіт), верба, осика, дерева з природними аномаліями, «виворот» чи «громобій».

На демонологічну ситуацію може вказувати вже сам час, коли відбуваються події: опівнічна чи полуденна пора, купальська ніч, «громове» («варівке», «рокове») свято тощо.

Зважаючи на величезний обсяг матеріалу з демонології, у цій книзі обмежуємося характеристикою лише кількох популярних персонажів, розповіді про яких донині можна ще почути на різних українських теренах. Сподіваємося, що викладений матеріал буде цікавим читачеві.

Чорт

Найпопулярнішим персонажем української демонології є чорт. Етимологію цієї назви виводять від слів ‘короткий’, ‘рубати, різати’, ‘той, що риє’ та ін. Побутує й низка інших назв: диявол, люципер, біс, сатана, біда, мара, дідько, дітко, злий, лихий, лихач, нилапий, рогатий, куций; той, з ріжками; хвостатий, пунькатий, лукавий, нечистий, немитий, недобрий, нечиста сила, чорний, щезник; той, щез би; осинавець, пекун, він, той; тот, цураха му; тот, що у скалі; той, котрий ходит по шкалах; той, з каменів; моцейник; моци би не мав — най скаменіє; скаменізник, не Боже та ін. Ситуативно слово чорт має й інші відповідники: нерідко замість чорт його знає кажуть коршун його зна чи смола його знає. Безпосередньо співвідносне з чортом і поняття ляку. Персоніфікований ляк називають лякáйло, лякáха, ля́качка, ля́канка, лекáвка, ля́кач, племета, маняка. Нерідко ж просто кажуть, що лякав нечистий, чорт.

Вірування українців, пов’язані з чортом, свого часу змістовно проілюстрували провідні українські етнографи Павло Чубинський,[43] Василь Милорадович,[44] Георгій Булашев,[45] Володимир Шухевич,[46] Володимир Гнатюк[47] та ін. Окремі розвідки про цього персонажа належать перу відомих російських етнолінгвістів Нікіти Толстого[48] й Людмили Виноградової.[49] Продовжують побутувати уявлення про чорта й сьогодні. Дослідники слушно зауважують, що як узагальнене поняття «нечистої сили» чорт може замінювати майже всіх інших демонічних істот. Незважаючи на суттєві нашарування народнохристиянської світоглядної моделі, певні його ознаки, вочевидь, належать до найархаїчніших пластів слов’янської демонології, пов’язаних з уявленнями про потойбічне існування душ та зоолатричними віруваннями. У «давності» персонажа переконує й те, що образ чорта в демонологічних уявленнях українців доволі розмитий і як самостійний персонаж у сюжетних текстах фігурує порівняно рідко. Переважно «нечиста сила» присутня в них як щось загальне, неіндивідуалізоване. Усе ж побутують і тексти, для яких образ чорта є ключовим.

Як можна судити з розповідей, чорта уявляють схожим на людину, проте чорну, оброслу шерстю, з рильцем, хвостом, рогами, тваринно вивернутими колінами, копитами чи «курячими» або «бузьковими» лапами, кігтями тощо. Очі та язик чорта «пекельного» кольору. Він накульгує на одну ногу, тому що не має п’яти. Свої «нелюдські» ознаки часто ховає під одягом «німецького» крою.

Низка пов’язаних із чортом космогонічних легенд розповідає про його участь у творенні світу. Чорт, згідно з народними уявленнями, єдиний, хто був спервовіку, як і Бог. Коли Бог мандрував серед Хаосу вселенськими водами, він побачив чорта в морській піні й узяв його за побратима. Є варіант, за яким Бог відрив чорта зі скелі. Світ творили вже разом. Чорт на прохання Бога дістав землі з дна моря, але трохи затаїв за щокою. Коли твердь почала розростатися, йому заболіло, і де він вивергав із себе землю — постали гори (а Бог задумував сотворити землю рівною). За іншою версією, чорт мав дістати землі з дна моря в ім’я Боже. За першим разом, однак, спробував зробити це в ім’я своє; за другим — в ім’я своє й Боже; і лише третій раз виявився вдалим: коли він зробив це в ім’я Боже й своє. Відтоді чорт має владу над усім, що на землі, хоч і поступається силою Богові. Такі легенди добре відомі ще з ХІХ століття, побутують вони й досі:

1. «Бог создав людей, то треба ж їм дать світло. Господь дав Сонце, Луну дав Господь нам, зурки дав нам Господь. А чорт був тоди, зразу,