Мішель Уельбек - Покора

діяльності: вільному інтелектуальному відвідуванню свого друга. Як цілком слушно зазначає Андре Бретон, Гюїсмансів гумор є унікальним випадком шляхетного гумору, який спонукає читача, ніби запрошуючи посміятися ще до того, як це зробить автор з його жалісними, моторошними чи кумедними описами. Шляхетністю автора я, певно, скористався краще, ніж будь-який інший читач, отримуючи порції салату з селери під гострим соусом або пюре з тріскою в заглибинах лікарняних металевих таць, що їх університетська їдальня «Бюлльє» видавала невдахам відвідувачам (яким явно більше не було куди податися та від яких відмовилися всі пристойні університетські їдальні, – а проте ці бевзі все ж мали студентські квитки, тож позбавити їх харчування видавалося неприйнятним); розмірковуючи ж над епітетами Гюїсманса («журливий сир», «лихий надгробок») та уявляючи, як Гюїсманс їсть із заглибин у майже тюремній металевій таці, я почувався не таким нещасним і менш самотнім.

Проте усе це минуло; якщо точніше – минула юність. Невдовзі (без сумніву, досить швидко) я мусив зануритись у процес облаштування на робочому місці. І це мене аж ніяк не тішило.

Як відомо, філологічні студії не ведуть ні до чого путнього, хіба що найбільш здібні студенти починають кар’єру університетських викладачів – зрештою, йдеться про кумедну ситуацію, коли єдиною метою існування системи є самовідтворення, а рівень відходів перевищує 95 %. Однак шкідливими назвати ці студії не можна – від них є навіть певна (доволі химерна) користь. Певна річ, дівча, що претендує на посаду продавчині у крамниці «Cèline» або «Herm`еs», перш за все має дбати про зовнішність, проте диплом із сучасної філології може стати додатковою перевагою, яка (в разі браку іншого корисного досвіду) гарантує працедавцеві певну розумову гнучкість, що дозволяє сподіватися на кар’єрне зростання; до того ж виробники предметів розкошів завжди схвально сприймали літературу.

Я, зі свого боку, завжди усвідомлював, що належу до тоненького прошарку «найталановитіших студентів». Дисертація вийшла блискучою, я про це знав і очікував на схвальну оцінку; і все ж був приємно здивований «одноголосним схваленням журі», зокрема коли розгорнув відгук, де мені мало не осанну співали, – адже відтоді я мав усі шанси (за бажання) отримати кваліфікацію старшого викладача. Тож, у цілому, життя – одноманітне і банально передбачуване – тривало далі, аж надто подібне до життєвого шляху Гюїсманса півтора століття тому. Перші роки мого дорослого життя минули в системі освіти; напевно, останні мають минути там само – причому в тому самому закладі (хоча насправді склалося не так: диплом я отримав в Університеті «Париж IV – Сорбонна», а посаду – в Університеті «Париж-ІІІ», менш престижному, проте розташованому також у п’ятому окрузі, за кілька сотень метрів від моєї колишньої альма-матер).

Я не мав покликання до викладання, тож навіть через п’ятнадцять років моя кар’єра могла посвідчити хіба про початковий брак хисту. Кілька приватних уроків, що їх я дав, сподіваючись покращити рівень життя, швидко переконали мене, що з моїх вуст даремно переказувати знання, що скільки людей – стільки й способів думання і що жодним чином цю першорядну нерівність не можна не лише усунути, а й зменшити.

Ще одне – певно, найважливіше – припущення: я не любив молоді – і не любив ніколи, навіть тоді, коли міг вважатися одним із її представників. Саме значення слова «молодь» – здавалось мені – вимагало позитивного ставлення до життя, певного бунту, свого роду відчуття зверхності до покоління, яке слід було заступити; а я в собі ніколи нічого подібного не відчував. А втім, замолоду я мав друзів – себто, коли бути точнішим, однокурсників, із якими міг, не відчуваючи огиди, піти на каву чи пиво в перерві між лекціями. Ще більше, ніж друзів, у мене було коханок, чи, як казали тоді (та й потім також), подружок, – приблизно одна на рік. Любовні стосунки минали за більш-менш незмінним планом. Вони зароджувались на початку навчального року, коли розподілялися теми письмових робіт, виставлялись оцінки, зрештою, в ході численних ситуацій соціалізації, що загачують студентське життя і зникнення яких на початку професійної кар’єри занурює більшість людських істот у запаморочливу й моторошну самоту. Такі любовні стосунки тривали упродовж усього навчального року, ночі минали почергово у помешканні одного з партнерів (утім, переважно в кімнатах дівчат, адже похмура й антигігієнічна обстава мого житла навряд чи була придатна для вишуканих побачень), відбувалися незліченні статеві акти (задоволення від яких, сподіваюсь, було взаємним). Наприкінці літніх канікул – тобто на початку нового навчального року – стосунки добігали кінця, майже завжди за бажанням дівчат. Улітку вони переживали щось надзвичайне – таке пояснення давала кожна з них, не уточнюючи, що саме; а ті, кого мої почуття турбували менше, виправдовували це тим, що зустріли когось. Гаразд – ну то й що? Адже я теж був кимось. З часом ці холодні відмовки видаються мені недостатніми: звісно, вони когось зустрічали – із цим важко посперечатися; однак те, що дозволяло їм наділити цю зустріч вагою достатньою, щоб урвати наші стосунки й почати нові, було лише втіленням потужної, але прихованої моделі поведінки – і причому таємниця сили її пояснюється саме прихованістю.

Згідно з усталеною моделлю любовних стосунків, популярною за моєї молодості (а доказів того, буцімто щось значною мірою змінилося, я не бачив), юнаки та юнки після короткого періоду сексуальних поневірянь, що збігався з віком дозрівання, вступали у виняткові любовні стосунки, які цілком відповідали уявленню про зразкову моногамію, і заходились біля ігор не лише сексуальних, а й соціальних (вечірки, вихідні, канікули). Утім, ці стосунки також не були остаточним вибором, сприймалися радше як навчання життю у шлюбі, щось на кшталт стажування (до речі, у професійній кар’єрі перше робоче місце мало те саме значення). Тривалі любовні стосунки (рік – норма для мене – вважався поважним терміном для стосунків) у достатній кількості (мати в середньому десять-двадцять зв’язків вважалося за помірковану поведінку) були необхідні, аби призвести до апофеозу – вирішальних стосунків у вигляді шлюбу, які, шляхом народження дітлахів, побудували б родину.

Для мене марнота цього плану стала очевидною значно пізніше – якщо точніше, не так давно, коли впродовж кількох тижнів мені пощастило зустріти спочатку Орелі, а потім Сандру (втім, я переконаний, що зустріч із Хлое чи Вйолен ніяк не вплинула б на мої висновки). Увійшовши до баскського ресторану, куди запросив Орелі на вечерю, я зрозумів, що на мене чекає безрадісний вечір. Незважаючи на дві пляшки білого вина «Ірулеґі» з півдня Франції, що їх я випив фактично сам, я відчував, що підтримувати пристойний рівень теплого спілкування стає все важче і що розмова перетворюється на нестерпну. Хоча пояснити це явище я не міг, занурюватись