Катя Черниш - Під маскою влади, Катя Черниш

Глава 2. Наречений без усмішки

Будинок, до якого її привезли, був не маєтком — фортецею. 

Високі мури, чорна кована брама, вікна із затемненим склом. Мія вперше бачила таку велич — і вперше не відчувала захоплення.

Холод пробігся хребтом. Щось у цьому місці кричало мовчки: не віриш — тікай, поки можеш.

Водій не сказав ані слова, коли допоміг їй вийти. Його очі — суворі, відсторонені. У дверях стояли двоє охоронців, з тих, хто не кліпає і не посміхається.Один з них сканував її поглядом так, ніби оцінював ціну.

Її провели до великої вітальні. Вона була бездоганна: темне дерево, мармур, запах дорогого парфуму. І — тиша.

Нікого.

А потім вона побачила його.

Він сидів на шкіряному кріслі-троні, мов король у власному королівстві. Костюм темно-сірий, майже чорний.Волосся зачесане назад. Очі — холодні, темні, мов ніч перед бурею.

І — інвалідний візок.

Її батько не збрехав. Він не вставав.

Просто сидів і… спостерігав.

Його погляд був не зацікавлений. Не агресивний. Просто… небезпечний.

— Ти — Мія? — його голос був низьким, рівним.

— Так, — ледь чутно.

— Сідай.

Вона сіла навпроти.

Хвилина мовчання. Дві. Три.

Він не відривав від неї очей. І не посміхався.

— Ти знаєш, що це шлюб не заради кохання, — сказав він нарешті.— Але я не вимагаю кохання. Лише мовчання, поваги і… послуху.

Вона ковтнула повітря. Слова застрягли.

— Якщо витримаєш місяць — отримаєш свій окремий дім. Гроші. Свободу. Якщо ні — двері відкриті. Але назад тебе не повернуть.

— А чому я? — спитала вона раптом. — Чому не моя… сестра?

Він опустив очі на свої долоні.

І, вперше за весь час, сказав щось, що звучало не як наказ:

— Бо ти не посміхалась, коли зайшла. А я давно не довіряю тим, хто заходить із посмішкою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍