Вікторія Беше - Як я стала велетнем , Вікторія Беше

Січень, 2015

       Коли ми з татом приїхали до Львова, було холодно. Зовсім не так, як у Стамбулі, де море пахне сіллю навіть узимку, а сонце майже ніколи не зникає надовго. Тут усе було сіре: сніг, хмари, бруківка, навіть мої думки. Я сама стала сірою. З кольорового залишилося лише кілька маминих светрів і червоний прапор, що висів у мене в кімнаті.

       Вечорами в квартирі було холодно, тож я з любов’ю одягала один із маминих светрів і зі склянкою чаю (турецька звичка) сиділа на кухонному підвіконні.

Годинами дивилася на балкони старого будинку навпроти. В одному з них висів помаранчевий паперовий ліхтарик, що хитався на вітрі. Я думала: хто живе в тій квартирі? Чи є в них мама? Бо в мене — вже ні. Моя мама пішла, а з нею — віра в те, що я можу стати велетнем. Можливо, все б змінилося, якби я прочитала книгу, яку вона мені залишила, але в мені було занадто багато болю, щоби я могла щось робити.

       Мама залишила по собі не лише фотографії та турецькі книги в татовій бібліотеці. Вона залишила порожнечу. Велику, як ціле небо. І ніхто не міг її заповнити. Навіть тато. 

— Лейло, — тихо сказав він тоді, коли ми вперше переступили поріг цієї квартири. — Це новий початок. Ми впораємось.

Я кивнула. Але в душі подумала: «Я ще не знаю, як дихати в новому місті, а у тебе в серці — велика прірва… Як ми можемо впоратися?»

       Школа починалася за тиждень. Я не хотіла туди. Я боялася, що мене не зрозуміють, що сміятимуться з моєї зовнішності, що я не знайду друзів і знову не зможу бути собою.

Коли ти боїшся — стискаєшся всередину, як равлик у мушлю, казала мама. Але ти можеш бути велетнем. Тільки спробуй випростатися. Вір у себе.

Тоді я ще не знала, що це означає. Але ця фраза повернулася до мене в перший день школи, коли я зайшла до класу й побачила тридцять пар очей, спрямованих на мене.