Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

доведеться йти пішки. А ось Полін пригадалося, скільки мусили бігти люди з охопленого вогнем Всесвітнього торговельного центру, і їй стало зовсім не до сміху. Гасові — також, відзначила вона.

Стіни були пофарбовані в заспокійливі кольори: природний зелений, приємний кремовий і ніжний блідо-рожевий, та попри все, це таки підземний бункер. Моторошне відчуття не полишало Полін під час огляду Президентського номера, бараків із рядами ліжок, лазарету, спортзалу, кафетерію та супермаркету.

Ситуаційна кімната була така сама, як під Білим домом, із довгим столом у центрі й рядами стільців обабіч. На стінах розміщувалися великі екрани.

— Тут можна отримати той самий відеосигнал, що й у Білому домі, і так само швидко, — сказав Вітфілд. — Ми здатні стежити за будь-яким містом світу, діставшись до його системи вуличного спостереження й камер безпеки. Наш військовий радар працює в реальному часі. Супутникові знімки, як відомо, досягають Землі за кілька годин, проте ми отримуємо їх одночасно з Пентагоном. Тож можемо впіймати сигнал будь-якого телеканалу, що допомагає в тих випадках, коли CNN або Al-Jazeera дізнаються новини раніше за спецслужби. Для програм іноземними мовами наша команда лінгвістів миттю зробить субтитри.

Під підлогою бункера містився резервуар дизельного пального, розміром з озеро, системи підігріву та охолодження й цистерна на двадцять мільйонів літрів води, яка поповнювалася з підземного джерела. На клаустрофобію Полін не страждала, але від думки, що можна застрягнути тут, поки вгорі гине світ, їй зробилося душно. Вона почула власне важке дихання.

Неначе прочитавши її думки, Вітфілд промовив:

— Повітря, яке надходить сюди знадвору, очищує система фільтрів, котрі не лише вибухостійкі, а й затримують забруднювачі — хімічні, біологічні та радіоактивні.

«Це все добре, — подумала Полін, — але як щодо мільйонів людей на поверхні, які не матимуть де сховатися?»

Наприкінці туру Вітфілд сказав:

— Пані президентко, у вашій службі сповістили, що ви не планували залишатися на обід, однак ми приготували дещо, раптом ви передумаєте.

І так завжди. Усім хотілося провести зайву годинку за неформальною бесідою з президенткою. Її шпигнуло співчуття до Вітфілда, що глибоко під землею виконував таку важливу, однак непомітну роботу, проте вона, за звичкою, погамувала себе: мусить дотримуватися графіка.

Полін рідко гаяла час на трапези з нерідними людьми. Натомість проводила зустрічі, на яких обмінювались інформацією й ухвалювали рішення, а далі йшла на інші. Посутньо скоротила кількість формальних президентських бенкетів. «Я лідерка вільного світу, — пояснила вона, — навіщо марнувати три години на бесіди з королем Бельгії?»

Сьогодні ж відповіла:

— Це дуже люб’язно з вашого боку, генерале, але мені час повертатися в Білий дім.

Дорогою назад у гелікоптері вона, пристебнувшись, дістала з кишені невеликий пластмасовий контейнер, схожий на гаманець. Це був так званий Бісквіт. Відкрити його можна, лише розламавши. Усередині містилася картка з набором літер і цифр — кодів авторизації ядерного удару. Президент зобов’язаний носити цю коробку із собою цілий день і тримати біля ліжка вночі.

Глянувши на неї, Ґас промовив:

— Хвала Богу, Холодна війна в минулому.

Полін відповіла:

— Але те страшне місце нагадало мені, що ми досі живемо на межі.

— І мусимо робити все, щоб цією річчю ніколи не довелося скористатися.

Ця відповідальність лежала на Полін більш ніж на будь-кому у світі. Бувало, вона навіть відчувала її вагу на власних плечах. Сьогодні тягар став ще тяжчим.

Вона сказала:

— Якщо мені колись доведеться повернутися в Край Жувачів, це означатиме, що я не впоралася.

DEFCON 5

Звичайна бойова готовність,

за класифікацією рівнів готовності армії США.

Мирний час

Розділ перший

З літака машина скидалася на повільного жука, що повзе нескінченним пляжем, віддзеркалюючи сонце чорним панциром. Насправді ж авто долало п’ятдесят кілометрів щогодини — найвища безпечна швидкість на дорозі, повній несподіваних ям і вибоїн. Навряд чи комусь би хотілося пробити колесо посеред Сахари.

Шлях через пустелю вів із Нджамени, столиці Республіки Чад, до озера Чад — найбільшої оази Сахари. Навсібіч тягнувся одноманітний краєвид із піску та каміння, де-не-де помережаний кількома пожовклими кущами й розсипами малих та великих валунів. Усе навкруги через нудний блідо-жовтавий відтінок нагадувало радше місячний ландшафт.

Тамарі Левіт подумалося, що пустеля — це ніби космос, а її машина — ракета. Як щось станеться з автівкою, вона загине. Від такого химерного порівняння Тамара усміхнулася. Озирнулася на заднє сидіння, де лежали два великі бутлі води: цього вистачить їм усім, доки прибуде допомога. Можливо.

Машина була американська, призначена для бездоріжжя: мала високий кліренс і тихий хід. Попри затемнені вікна й сонцезахисні окуляри Тамари, сонце, що мерехтіло на асфальті, різало очі.

Усі четверо людей у машині були в окулярах. Водій, Алі, — із місцевих, усе життя прожив у Чаді. У місті він ходив у джинсах та футболці, але сьогодні вбрався в широкий халат до землі, що звався галабеєю, голову ж обмотав широкою шаллю — традиційний одяг, який захищає від безжального сонця.

На передньому сидінні біля Алі сидів американський вояк, капрал Пітер Акерман. Автомат, що вільно лежав у нього на колінах, був полегшеним короткоцівковим карабіном, стандартною зброєю американської армії. Цей двадцятирічний хлопець належав до тих молодиків, які аж бринять життєрадісною приязню. Але Тамарі, котрій самій доходило до тридцяти, він видавався занадто юним, щоб довіряти йому зброю. Утім, упевненості парубку було не позичати. Якось він навіть насмілився запросити її на побачення. «Піте, ви чудовий, але трохи замолодий для мене», — відповіла вона.

Поруч із Тамарою на задньому сидінні вмостився Табдар «Таб» Садул, аташе місії ЄС у Нджамені. Його лискуче каштанове волосся було по-модному довге, поза тим він нагадував типового бізнесмена у відпустці: в камуфляжних штанях і блакитній сорочці із засуканими рукавами, щоб показати засмаглі руки.

Вона ж, працівниця американського посольства в Нджамені, була у своєму звичному робочому одязі: сукні з довгими рукавами поверх штанів та хустці, що вкривала її чорне волосся. Абсолютно практичний одяг, цілком традиційний, а завдяки карим очам і оливковій шкірі Тамара навіть не скидалася на іноземку.

У країні з таким рівнем злочинності, як у Чаді, безпечніше не вирізнятися, особливо жінці.

Вона не зводила очей з одометра. Адже їхали вже кілька годин і майже прибули на місце.

Тамара нервувалася через зустріч, що чекала попереду. Від неї залежало багато чого, зокрема і її власна кар’єра.

— За легендою, ми проводимо екологічне дослідження, — сказала