Андрій Анатолійович Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

шукали себе в ній, раніше воюючи за одних проти інших, а тепер — між собою та самі за себе.

Сутінки швидко переростали в прохолодну вологу жовтневу ніч.

Накрапав дрібний, суто львівський дощик. Людей у парку поменшало, хіба центральними алеями прогулювалися повії, невеличкими гуртами, а частіше — поодинокі, полюючи за жадаючими швидкої й дешевої любові мужчинами. Дві такі мисливиці вже підкочувалися до Юліуша, питаючи, чи панові не нудно самому, й він різко відшивав обох. Не те, щоб гидував, навпаки, доступні, без претензій жінки подобалися Яблонському тим більше, чим старшим він ставав. У свої тридцять п’ять лишався єдиним сином колись великого славного роду, точніше — однієї з його гілок. Одружуватися не мав наміру найближчим часом, та й раніше не надто прагнув обплести себе путами Гіменея, хай би там як не бурчала матуся. Тимчасові зв’язки його цілком вдовольняли, хоч професійні курви цікавили менше, ніж, так би мовити, цивільні жіночки й навіть молоденькі дівчатка, яким можна заплатити.

Ця його пристрасть — причина й наслідок того, що цього вечора ходить кругами довкола пам’ятника Кілінському.

Знову глянув на годинник. Пся крев, ще трохи — і він уже запізниться на збори! Товариство чекатиме, сьогодні обговорюються дуже важливі речі, а на ньому — велика ділянка. Отже, відповідальність. Зараз Юліуш чомусь уявив собі генерала Костюшка, котрий отак стоїть чорт знає де і для чого, з револьвером у одній кишені й гаманцем із крокодилячої шкіри, набитим купюрами — в іншій. Має справи державної ваги, але при цьому мусить зустрічатися з якимось нікчемою, аби тицьнути йому гроші, заплатити за свою помилку й розпрощатися зі злиднем назавжди.

З вологого вечора під світло ліхтаря враз виринули дві постаті, й капітан напружився. Рука ковзнула в кишеню, цього разу — за револьвером, великий палець звів курок. Хоч клацання ніхто сторонній не міг почути, капітанові здалося: прозвучало заледве не на весь парк. І українські січовики в уніформі почують, звернуть на нього увагу, почнеться небажана для нього катавасія. Не так давно він не стримався, змушений був втрутитися в сварку, котра спалахнула поруч із баром на Джерельній[7].

Того вечора троє польських легіонерів відзначали день народження загиблого під Раранчою товариша, який не дожив до тридцятиріччя якихось сім місяців, й не побоялися, вдягнули уніформу Польського вермахту, включно з кашкетами — «мацеївками»[8]. Саме до них присікалися стрільці, котрі саме проходили повз бар і почули, як підпилі легіонери співають, точніше — горлають мазурку Домбровського[9].

Спершу у відповідь на «Jeszcze Polska nie zginęła» українці затягнули свою «Червону калину», але пісенні змагання скоро перейшли у військові. Стрільці вимагали від легіонерів зняти зрадницькі строї та марширувати в спідньому, а коли один пригрозив пустити ляхів Львовом зовсім без штанів, із голими дулами, ветерани не витримали — кинулися в бій. Сили виявилися не рівними, і Яблонський, забувши правила конспірації, тицьнув кельнеру-єврею купюру, звелів бігти по поліцію, а поки чекав, плюнув на свій чин та особисто поліз у бійку. Не так бився, як намагався розтягнути, ще й в запалі віддаючи накази командирським тоном. Коли поліція нарешті нагодилася, вирішив: мудріше буде тихенько забратися геть, інакше доведеться давати пояснення, називати себе, а в кишені револьвер... Пізніше дізнався, чим усе скінчилося, й обуренню не було меж. Всіх затримали, та згодом стрільців відпустили, а легіонерів протримали до ранку, ще й наклали штраф.

Нічого.

Дуже скоро Польща виставить усі рахунки.

Тим часом стрільці, про щось говорячи між собою, минули пам’ятник, не глянувши у бік Яблонського, й він укотре згадав — давно не вдягав форму, вона захована далеко в шафі, чекає свого часу. На цивільного січовики не звернули увагу, і Юліуш у глибині душі пошкодував про це. У парку, крім поодиноких перехожих та нудьгуючих повій, нема нікого, тож він, бойовий офіцер, при нагоді міг прийняти бій та навіть вийти з нього переможцем.

Як того разу.

Хоча...

Ту сутичку й повноцінним боєм неможливо вважати. Так, прикрий інцидент, який для одного з учасників, слабшого, зле скінчився.

— Вечір добрий.

Хоч Юліуш Яблонський чекав, коли він з’явиться, все одно мимоволі здригнувся від несподіванки. Бо виглядало, чоловік прийшов давно, й весь цей час сидів у засідці, аби тепер, щойно капітан відволікся, виринути з темряви.

— Де вас носить! — роздратовано мовив, повертаючись.

— Перепрошую пана офіцера. Мав невідкладні справи в місті.

— Коли вже вас затримала інша невідкладна справа, нашу, отже, могли відкласти на зручніший для мене час.

— Пан офіцер поспішає?

— Слухайте, шановний, я зайнята людина. Ви мали б зрозуміти це ще тоді, коли розшукали мене.

— Я вибачився за запізнення.

— До дупи ваші вибачення. Залагодимо питання швиденько.

— Просто тут? — чоловік кивнув на пам’ятник.

— А де ви хочете?

— Прошу відійти далі. Туди, за дерева. Там ніхто не побачить нас навіть випадково.

Яблонський знизав плечами.

Хоче відійти — та будь ласка.

— Ходімо.

Він зовсім не боявся цього чоловіка. Не чекав від нього жодних сюрпризів. Та які можуть бути несподіванки...

Розділ перший

Климентій Кошовий,

особа без певних занять

Йозеф Шацький, дантист із Кракідалів[10], оплакував Шмуля.

Старшого з чотирьох дітей знайшли мертвим на вулиці, біля стічної канави. Точно так лежав його дядько, покійний брат Естер, дружини Шацького й матері юнака, котрий прожив на цьому світі лише двадцять два роки. Але дядько закінчив так, бо багато пив і помер у злиднях, безславно. Шмуля застрелили, й невідомо, коли це сталося. Бо юнак давно не ночував удома на горе матері, яка вимагала від Шацького вплинути на сина й звинувачувала в усьому Ефраїма, сина сусіди й вічного недруга Лапідуса.

Останньою, хто бачив його перед смертю, була двадцятирічна Рива, світлоока, старша з двох доньок Шацьких. Дівчина закрилася, нічого не хотіла говорити, а потім, коли Естер насіла, — почала криком вимагати лишити її в спокої. Чи то від власних нервів, чи від образи на доньку матері раптом закололо серце й вона вперше за багато років злягла, лежачи пластом кілька днів й навіть не спромігшись сама провести Шмуля в останню путь — її вели під руки згорьовані сусідки.

Загибель юнака, тим більше єврейського, поза тим мало, кого здивувала. Шацький давно побоювався, що одного разу Шмуль нарветься на неприємності й пригода може погано скінчитися для некерованого сина. Та він