Юльчик - За рогом - щастя, Юльчик

Розділ 1: Відкрий, коли не бачиш сенсу вставати з ліжка

Емма прокинулась від того, що сонце ледве проникало крізь щілини жалюзі, кидаючи вузькі смуги світла на стіни кімнати. Вона лежала нерухомо, дивлячись у стелю, відчуваючи, як важкість наповнює її груди. Вона не хотіла вставати. Світ здавався таким сірим, таким безбарвним, що навіть думка про звичайний ранок викликала втому.

 

Вона повільно повернула голову до вікна. За ним сірі хмари обіцяли дощ, і холодний вітер грав із порожніми гілками дерев. Цей день не обіцяв нічого доброго — ні тепла, ні радості.

 

- «Навіщо сьогодні щось робити, якщо все так порожньо?» — подумала вона, відчуваючи, як світ здавлює її своїми тінями.

 

Ліжко було м’яким і теплим, але ця теплота не зігрівала душу. На столі поруч лежав зім’ятий лист — останнє послання від Девіда. Вона боялась його відкрити, але одночасно хотіла подивитися правді в очі.

 

Вона розгорнула аркуш і прочитала:

 

- «Еммо, я знаю, що часом світ здається непривітним і холодним. Але ти сильна. Не дозволяй собі зламатися. Я завжди поруч у думках…»

 

Вона зітхнула. Це вже не торкалося її так, як раніше. Ще зовсім недавно такі слова розбили б її навпіл. А зараз — просто згадка. Колись важлива, але вже не жива.

 

Вона згадала, як вони мріяли про майбутнє, про маленьку затишну книжкову крамницю з ароматом кави і ванілі, де Емма писатиме книги. Але тепер ця мрія належала лише їй. Без нього.

 

Раптом пролунав дзвінок. Девід. Серце не застрибало. Воно мовчало.

 

Вона не відповіла. Телефон завібрував знову — вже повідомлення:

 

- «Еммо, поговори зі мною. Я все усвідомив. Хочу повернути все назад. Мені не вистачає тебе.»

 

Вона дивилася на екран. І відчула… нічого. Просто — тишу. Спокій. Це був її знак.

 

— «Я не хочу повертатися назад.» — сказала вона вголос, ніби підтверджуючи собі свої думки.

 

— «Те, що було, більше не має сили наді мною.»

 

Вона залишила повідомлення непрочитаним і знову поклала телефон.

 

Емма повільно підвелася з ліжка, відчуваючи, як кожен рух дається їй із зусиллям. Вона подивилася у дзеркало, що висіло над столом. Там стояла вона — дівчина з тьмяними очима, які колись світилися яскраво. Зараз у її погляді читалася втома, сум… і щось нове. Сила.

 

У кімнаті стояв запах старих книг і вчорашньої кави. Але сьогодні це не викликало в ній тиску — це стало нагадуванням про те, скільки ще не прочитано і не написано.

 

Вона вийшла на вулицю. Повітря було свіже, весняне. У місті метушилися перехожі, життя текло своїм ходом. Емма зайшла в маленьку кав’ярню, в яку давно хотіла завітати. Там пахло теплом.

 

Сидячи за вікном, вона відкрила зошит із дитинства. Там, між рядками дитячого почерку, вона прочитала:

 

- «Мрії — це насіння, яке потрібно поливати терпінням і любов’ю, щоб воно проросло в щось прекрасне.»

 

Вона посміхнулася. Вперше щиро.

 

— «Я не жалкую.» — м’яко сказала вона, запиваючи каву.

 

— «Бо кожен біль навчив мене любити себе більше.»

 

Увімкнувши музику в навушниках, вона відкрила щоденник і написала:

 

— «Сьогодні я зробила перший справжній крок. Назустріч собі. І я не зупинюсь.»

 

Телефон знову завібрував. Девід писав ще.

 

Але вона не відкрила. Не потрібно.

 

Емма йшла вперед. Не для когось. А заради себе.

 

Вона йшла знайомими вулицями, але в душі було по-новому. Кожен крок — не втеча, а повернення до себе. Її не цікавило, що скаже Девід, що напише. Їй було більше не боляче. Вперше за довгий час — просто спокійно.

 

У кав’ярні знову запахло ваніллю. Вона сиділа вже майже годину, заглиблена в свій щоденник, як раптом почула знайомий голос:

 

— “Ти все ж таки вибрала каву, а не ліжко?”

 

Емма підвела очі — Марто, її подруга з дитинства, стояла з двома чашками і тією самою посмішкою, яку Емма так давно не бачила.

 

— “Я здогадалась, де тебе шукати,” — сказала Марта і поставила перед нею каву з молоком. — “Стара добра класика. Як твоє серце?”

 

Емма знизала плечима, але на обличчі не було суму.

 

— “Тихо. Нарешті.”

 

Марта сіла навпроти, дивилася на неї з ніжністю й повагою. Вона не питала про Девіда. Вони обидві знали — та історія вже завершена.

 

— “Я бачила його кілька днів тому. Здається, він у паніці.”

 

— “Нехай панікує,” — спокійно відповіла Емма. — “Моє життя більше не його територія.”

 

Марта всміхнулась.

 

— “Тобі личить ця рішучість. Чесно. Колись ти ховалася за ним, мов тінь. А зараз…”

 

— “Зараз я сонце. Маленьке, ще трохи лячне, але вже світить собі сама.”

 

Марта кивнула і тихо додала:

 

- “Гордістю не годують серце. А любов до себе — так. І, здається, ти нарешті це зрозуміла.”

 

Емма заплющила очі, вдихнула аромат кави, і мовчки подякувала світу за цей момент. За те, що прокинулася, навіть коли не хотілося.

 

- “Іноді, щоб відчути себе живою, треба спочатку повністю розсипатися.” — сказала вона, дивлячись на краплі дощу за вікном.

“А потім зібрати себе нову. Кращу. Чеснішу.”

 

Дощ стукав у вікна кав’ярні, як життя — у її серце. І цього разу вона була готова відчинити.

Повернувшись додому, Емма мовчки скинула куртку і пройшлася квартирою. В повітрі ще витала затхлість старих спогадів. Все тут було частиною історії, яку вона більше не хотіла носити на собі, як тісне пальто.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍