Йо Томас - Кров. Діти ночі, Йо Томас

Те, що приходить вночі.

У вітальні ще пахло кавою й димом з вуличної пічки. За вікном клубочився туман Буковини — повільний, ніби мав власні думки. Барнхаус стояв на краю села, за ним — лише яри, сосни і далека темрява гір.

— Якщо це те, про що я думаю, — сказала Гражина, вмощуючись на підлозі, поруч із розгорнутою книгою, — то маємо справу не просто з кровопивцями. Це в'юнці. Чортенята. Малі, але безжальні. Вони нічого не лишають по собі, крім порожнечі в очах жертви.

Вона дістала стару книгу. Обкладинка — з людської шкіри. На світлі вона ніби дихала, пульсувала під пальцями.

— Її назва стерта. Але колись вона належала скандинавському вікінгові, якому показали справжніх богів. Священник, пам’ятаєте, той, що втратив віру — передав мені її.

Гражина повільно гортає сторінки. Вони шелестять, мов сухе листя в могильному яру.

— Тут описані в'юнців як помічників старої сутності. Її звуть… Виродком Світла. За легендою, вона колись була людиною — дівчиною, принесеною в жертву в часі сонцестояння. Але жерці прорахувались: замість божої милості відкрили браму до темного боку. Світло в її тілі згоріло, лишивши лише тінь. Вона стала першою, хто пив кров — заради життя, можу помилятися з перекладом, але основа зрозуміла.

— Життя? — перепитала Белла, насупившись.

— Її плоть розпадалася без чужої крові, — пояснила Гражина. — Без чужих історій, болю, снів. Але вона надто слабка, щоб полювати. І тому створила дітей — в’юнців. Вони не мають тіла в нашому розумінні. Їх бачать тільки ті, хто вже приречений. Їхній слід — кривавий малюнок на склі, немов від дрібних ніг. У книзі написано, що один із них може вилізти з-під шкіри матері, коли та спить. Це не зрозумію.

— Це… вже не просто розслідування, — пробурмотів Віктор. — Це початок нового полювання.

Гражина підняла погляд.

— А ще в книзі сказано, що вони ніколи не виходять на полювання самі. Якщо бачиш одного — десь поряд іще троє. А якщо бачиш трьох — пізно бігти.

Вона зачинила книгу. Той самий ледь вловимий рух — і обкладинка затремтіла, мов шкіра на живому тілі.

— І ця… істота, Виродок Світла, живе в печері в Карпатах, куди не доходить сонце. Її не можна вбити звичайною зброєю. 

— І як це зробити? — спитала Белла.

Гражина тільки посміхнулась.
— В душі не знаю.

І в кімнаті повисла тиша. За вікном, десь у горах, завив вітер.

— Не поспішай, Гражино, — сказав Віктор, відсунувши чашку кави на край столу. — Йти на полювання, коли ми ще не знаємо, з чим маємо справу — це вірний шлях опинитися поряд із жертвами. Або стати ними.

Він підвівся, підійшов до своєї старої текової шафи, вийняв з полиці чорний телефон, набрав номер. Коротка, ділова розмова — і Віктор киває Беллі й Гражині.

— Завтра зранку зустрічаємось із замовником. Поки що — жодних дій без аналізу. Я маю підозру, що це не перше таке проявлення. І якщо моя пам'ять мене не зраджує — ми маємо зачіпку.

Він повернувся до столу й витяг з потертого ящика папку з грифом "особлива увага".
— Нетипові справи. Справи, які офіційно не існують. Усе це з архіву, який тоді вели під паралельною лінією... Не Х-файли, як у кіно, а справжні прокляття, що ходили по землі.

Він розгорнув документи.

— Гамарня. Невеличке село, Хмельниччина. У 1978-му почались дивні зникнення. Тварини — спершу. Потім — діти. Люди прокидались у ночі з криками, з роздертими грудьми, з порожніми очима. Щось всмоктувало не кров — а волю. Саму суть. А потім і знекровлення. чули регіт, тупотіння тощо.

Гражина схилилася над фотокопією протоколу.

— А потім?

— Потім усе зам’яли. У 2000-му село повністю спорожніло. Хто зміг — втік. Хто не зміг… лишився мабуть між світами. Там був цілий звіт, але багато чого зачищено. Проте є фото з місця подій. І на одному з них — слід, такий, як ми бачили на світлині, що надіслав замовник. Ніби хтось лишив мітку на склі.

Белла похитала головою.

— І ти вважаєш, що ті події пов’язані?

— Не просто пов’язані. Вони — продовження одного й того ж. І якщо ми знайдемо те, що ховалося в Гамарні, знатимемо, чого чекати далі.

Гражина зиркнула на карту Буковини, що висіла на стіні.

— То завтра — зустріч із замовником. А потім… вирушаємо до тіней минулого.

Віктор усміхнувся криво, з присмаком болю.

— У Гамарні темрява ніколи не йшла. Вона просто вивчала людей. Час подивитися їй у вічі.

Віктор мовчав, переглядаючи наступний файл. Його очі повільно ковзали по знебарвленому тексту, пальці машинально гладили край папки, як ніби шукали щось на дотик — щось, що не читалося, а відчувалося.

— Є ще одне місце, — тихо сказав він. — Буркут. Івано-Франківщина.

Гражина зиркнула на нього.

— Чула. Там же якісь старі радонові джерела були, ні?

— Були, — підтвердив Віктор. — І санаторій, і будинки, і навіть церква. А потім… 2008-го — тиша. Село обезлюділо майже за місяць. Без пояснень, без преси. Місцеві зникали. З’явились розповіді про тіні у вікнах, про тих, хто ночами стоїть під дверима й просить пустити. Але їх не можна пускати, бо вони вже не ті.

Він витяг ще одну пожовтілу сторінку — витримку з рапорту, який ніколи не потрапив до офіційного обігу.

— Дві справи, різні роки, різні області. Але відлуння одне й те саме. І однакові наслідки — страх, що стискає серце, поки тіло ще тепле, а душа вже десь повзе крізь тріщини світів.

— Думаєш, Гамарня і Буркут — це ланки одного ланцюга? — тихо запитала Белла.

— Думаю, ми тільки зараз почали бачити візерунок, — відповів Віктор. — І якщо ми не дійдемо до кореня, нові села стануть порожніми. Нові сім’ї залишаться без дітей. А оте, що стоїть за чортенятами, далі годуватиметься… поки не зміцніє остаточно.

Гражина глянула на нього. В її очах горів вогонь, який з’являвся лише в найнебезпечніші моменти.

— Добре. Завтра зустрічаємось із замовником. Але потім — Гамарня. І далі — Буркут. Якщо є зв’язок, ми його знайдемо. І перервемо, перш ніж стане запізно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍