Стефані Гарбер - Каравал

блищали золотом так само, як і краєчки листа, перш ніж змінити колір на небезпечний відтінок криваво-малинового.

— Ти це бачиш? — від здивування Телла роззявила рота: срібні завитки почали оживати на сторінці й у повільному танці утворювати слова: «Право на вхід для однієї особи: Донателла Драґна із Завойованого острова».

Ім’я Скарлет було зазначено в іншому запрошенні.

У третьому був лише надпис: «Право на вхід для однієї особи».

Як і у решті запрошень, цей надпис було надруковано над назвою острова, про який вона доти нічого не чула: Острів сновидінь.

Скарлет здогадалась, що запрошення без імені призначалось для її нареченого. Якусь мить вона навіть уявила, як би було чудово поїхати разом до Каравалу, щойно вони поберуться.

— Ой, дивись, ось ще щось! — заверещала Телла коли на квитках почали з’являтися нові рядки:

«Використовувати лише один раз із метою відвідування Каравалу.

Головні ворота зачиняються опівночі, тринадцятого дня Посівного сезону, 57-ого року правління династії Елентін. Будь-яка особа, яка прибуде пізніше вказаного терміну, не зможе взяти участь у грі та виграти головний приз цього року — бажання».

— Це за три дні, — мовила Скарлет. Яскраві кольори, що палали всередині, змило похмурими відтінками сірого розчарування. І як вона бодай на мить могла подумати, що це спрацює. Можливо, лише у разі, якби Каравал призначили через три місяці, чи навіть три тижні — колись, після весілля. Дату весілля батько Скарлет тримав у суворій таємниці. Але їй напевне було відомо, що до нього лишилось більше ніж три дні. Втекти раніше неможливо, до того ж занадто ризиковано.

— Але ж поглянь на цьогорічний приз, — вела Телла, — бажання.

— Гадала, ти не віриш у бажання.

— А я вважала, ти зрадієш більше. Тобі ж відомо, що люди готові навіть піти на вбивство, тільки б ухопити таку можливість?

— Невже ти не зрозуміла, що нам слід полишити острів? — як палко не бажала Скарлет відвідати Каравал, необхідність заміжжя відчувала куди гостріше. — Аби встигнути за три дні, нам, скоріш за все, треба вирушати завтра.

— А як ти гадаєш, чому я така схвильована? — коли Телла почувалася щасливою, очі її палахкотіли диким вогнем. Аж усе довкола померхло, змусивши Скарлет променисто усміхнутися, вона готова була на все погодитися, тільки б догодити сестрі. Проте Скарлет також добряче засвоїла, якою зрадливою може бути віра у щось настільки примарне, як бажання.

Ненавиділа себе за те, що доводиться руйнувати сестрину радість, але нехай краще це буде вона, ніж хтось інший, хто вирве її з корінням. Скарлет різко мовила:

— Невже ти й тут примудрилася нажлуктитися рому? Забула, що зробив батько, коли ми востаннє намагались втекти з Трісди?

Телла затремтіла. Якусь мить вона здавалась малим вразливим дівчам, яке старанно намагалася в собі притлумити. Наступної миті вираз обличчя змінився, рожеві губи знову вигнулись, і переляканий вираз змінив твердий, мов криця.

— То було два роки тому, ми встигли набратися розуму.

— Але нам є що втрачати, — стояла на своєму Скарлет.

Теллі було простіше забути про те, що трапилось під час тієї спроби потрапити на Каравал. Скарлет так ніколи й не розповіла всієї правди про батькове покарання. Вона не хотіла, щоб молодша сестра жила серед жахливих страхів і нервово озиралась після кожного кроку. Знала, що існують речі, набагато потворніші за звичні форми батьківського покарання.

— І не здумай казати, що боїшся скасування весілля, — Телла міцно стиснула квитки.

— Припини, — Скарлет вихопила папірці, — ти помнеш краєчки.

— Скарлет, ти ухиляєшся від відповіді. Це через весілля?

— Звісно ж, ні. Це через те, що завтра немає жодних шансів полишити острів. Ми навіть не знаємо, де відбувається Каравал. Я ніколи не чула про острів Сновидінь, і я не знаю, де він розташовується.

— Я знаю, — Джуліан ступив кілька кроків уперед з-за бочок з ромом. Кинув посмішку, котра красномовно підтверджувала, що жодних вибачень за підслуховування приватної розмови не буде.

— Це тебе не стосується, — відмахнулась Скарлет.

Джуліан здивовано поглянув на неї так, ніби досі його не відшивала жодна дівчина.

— Я лише намагаюсь допомогти. Ви ніколи не чули про цей острів, бо він не входить до Завойованих островів. Ним не править жодна з п’яти Імперій.

Острів Сновидінь — це особистий острів Легенди. Дорога займає лише два дні. Якщо хочете поїхати, сховаю вас на своєму кораблі. Але це за плату, — Джуліан перевів погляд на третій квиток. Світло-карі очі під густими бровами були створені переконувати дівчат стягувати свої спідниці й кидатися йому на шию.

Слова Телли про людей, котрі б пішли на вбивство заради квитка, відлунювали у думках Скарлет. Джуліан, можливо, і мав чарівне обличчя, проте він також мав акцент Південної Імперії. Кожен знав, що там панує безправ’я.

— Ні, — відрізала Скарлет. — Занадто небезпечно, як спіймаємось.

— Усе, що ми робимо небезпечно. Ми потрапимо в халепу, якщо нас побачать тут з хлопчиком, — мовила Телла.

Джуліан виглядав ображеним на слово «хлопчик», проте перш ніж встиг бодай щось зауважити, Телла мовила далі:

— Усе, що ми робимо — небезпечно. Але варто ризикнути. Ти все життя чекала на це. Кожна зірка, що падала, знала лише одне бажання, з прибуттям кожного нового корабля у порт ти молилась, щоб він привіз загадкових артистів Каравалу. Ти хочеш цього більше за мене.

«Щоб ви не чули про Каравал, його неможливо порівняти з реальністю. Це не просто гра чи вистава. Він більше скидається на магію», — лунали в голові Скарлет бабусині слова, поки вона вдивлялась у ці дивовижні аркуші. Малим дівчам вона обожнювала історії про Каравал. Тоді вони ввижались їй неймовірно реалістичними. Скарлет завжди бачила спалахи кольорів, які супроводжували її найсильніші емоції. Раптово всередині золотими барвами засяяла мрія. На мить вона дозволила собі уявити, як то помандрувати до приватного острова Легенди, взяти участь у грі та виграти бажання. Свобода! Вибір! Чудо! Магія!

Красива, безглузда фантазія.

Ліпше все лишити, як є. Бажання такі ж реальні, як єдинороги. Маленькою Скарлет вірила