Жорж. - Природний роман та інші історії, Жорж.

на речі, їх можна уявляти як завгодно. Хоч рослиною, хоч плетеним кріслом. Більшість усього, що я чув або читав про цей роман, стосувалося Форми. Автори тих рецензій застрягали у наймілкішому шарі твору, були обмануті наперстками дрібних розділів, які миготять перед очима. Піймалися на простий трюк.

Бо цей роман оманливий, як… Як що? Як Східна Європа? З її миготінням вивісок і реклам світових брендів, якими завішане щось інше, не видне неозброєним оком? Нелінійна оповідь, весь цей смак до нібито-енциклопедичності, весь цей постмодерний «anything goes», і легка обсценність, і гра з ідентичністю — все це знаємо, знаємо. Читали Кортасара, читали Павича, Пінчона. Може, читали й «одного Модерного Француза», і вже на першій сторінці підсміхаємося у вус: ми — терті калачі, пошукай когось, кому ще цікаво в таке гратися.

Я думаю, це тест. Тест на, умовно кажучи, «американського туриста» — хай це так, не дуже політкоректно, називається. Який усюди, куди прибуває, шукає того, що йому добре знайоме, шукає звичних для нього знаків і назв. І повертається, в принципі, з тим, що вже знав і раніше. Такий читач не помітить у цьому тексті багато чого.

Не помітить пам’яті — колективної, від якої хочеться втекти подалі, й особистої, куди хочеться тікати, коли важко. Меланхолії. Ні, меланхолію він, мабуть-таки, помітить, бо в сучасній літературі мало є більш меланхолійних текстів. Не помітити він може особливої барви цієї меланхолії — вже не просто східноєвропейської, а суто балканської, відчайдушної й іронічної, яка є дуже далекою від розпачу й апатії, хай би там що трапилося. Тієї самої, яку ми відчули на смак тоді, того нелегкого літа 1997 року в Болгарії. Тієї самої, що каже оповідачеві (одній з його іпостасей) вимріяти собі ідеальний і загалом життєрадісний спосіб самогубства: смачно затягуючись цигаркою на задвір’ях дому, «скурити» себе, перетворити себе на хмарку блакитнуватого диму. Або, міркуючи про те, як жити після подружньої зради, і розважуючи різні способи покласти собі край, зупинитися на канапці з подвійною кавою.

*

«Апокаліпсис можливий навіть в окремо взятій країні», — пише Ґеорґі Ґосподинов. Це не про Болгарію, я певен. З Болгарією навряд чи щось трапиться, доки планета тримається на своїй орбіті, доки існують весільні духові оркестри, доки земля родить абрикоси, виноград і груші, з яких у перспективі можна зробити ракію, і доки циганки на вулиці смикають вас за рукав.

Можливо, це про нас.

Остап Сливинський

Природний роман

Природна історія — це ніщо інше, як називання видимого. Звідси й випливає її особлива поведінка, яка на перший погляд видається наївною — така вона нехитра й повна очевидностей.

Один Модерний Француз. 1966, Paris

1

На цьому світі завше є довга вервечка тих, хто плаче, і трохи коротша — тих, хто сміється. Але є й третя — тих, хто вже не плаче й не сміється. Про них мені й хочеться говорити.

Ми розлучаємося. Вві сні розлучення — це лише покидання дому. В кімнаті вже все запаковане, коробки громадяться до самої стелі, а проте лишається досить простору. Коридор і решту кімнат заповнили родичі — мої та Еми. Про щось перешіптуються, шарудять, чекають, що ми вчинимо. Ми з Емою стоїмо біля вікна. Треба ще розділити купу грамофонних платівок. І раптом вона бере платівку, що лежала згори, виймає з конверта і з усієї сили шпурляє через вікно. Це моя, — каже вона. Вікно зачинене, але платівка пролітає крізь нього, наче привид. Я мимохіть хапаю наступну і кидаю слідом за першою. Платівка ширяє, мов літаюча тарілка, крутиться довкола власної осі, ніби у програвачі, тільки швидше. Чую, як вона свистить. Десь над сміттєвими баками небезпечно цілить у брудно-сірого голуба. Спершу здається, що удару вдасться уникнути, але за мить я з жахом бачу, як гострий край платівки м’яко врізається у вгодовану голуб’ячу шию. Все відбувається, як у сповільненому кадансі, і від того стає ще страшніше. Поки платівка перерізає шию, виразно чути кілька коротких тонів. Гостра кістка програє фрагмент запису, швидко проходячи по доріжці. Сам початок мелодії. Якийсь шансон. Не пам’ятаю. Шербурзькі парасольки? O, Parix? Кав’ярня з трьома голубами? Важко згадати. Але музика була. Відтята голова пролітає ще кілька метрів за інерцією, а тіло м’яко гупає в пилюку біля смітників. Крові немає.

Уві сні все досконало чисте. Ема перехиляється й жбурляє ще одну платівку. Потім я. Вона. Я. Вона. Кожна наступна платівка повторює те, що сталося з першою. Хідник перед нашим вікном усіяний пташиними головами, сірими, однаковими, з опущеними очними оболонками. Щоразу, коли злітає голова, родичі позаду нас уривчасто аплодують. Мицька сидить на підвіконні й хижо облизується.

Я прокинувся з болем у горлі. Спочатку збирався розповісти сон Емі, але потім роздумав. Просто сон.

2

Апокаліпсис можливий навіть в окремо взятій країні.

Крісло-гойдалку я купив одного суботнього дня на початку січня 1997-го. Щойно взяв зарплатню, і крісло поглинуло якраз її половину. Було останнє, ще за старою, порівняно низькою ціною. Інфляція, яка лютувала тієї зими, робила мою покупку ще безглуздішою. Крісло було плетене, імітація бамбуку, доволі легке. Хоча виглядало велетенським і нетранспортабельним. Не могло бути й мови, щоб віддавати другу половину зарплатні таксистові, тож я закинув крісло на спину й подався додому. Йшов, несучи на плечах крісло, наче кошикар, і ловив на собі презирливі погляди перехожих через розкіш, яку я собі дозволив. Мусить же хтось описати злиденну зиму 1997-го, так само, як і всі інші злиденні зими — 1990-го, 1992-го. Пам’ятаю, як переді мною в черзі на базарі стоїть старша жінка і просить відрізати їй половину лимона. Інші вечорами обходять порожні ятки в пошуках випадкової картоплини. Все частіше добротно одягнені люди, долаючи сором, порпаються в сміттєвих контейнерах. Голодні собаки завивають у темряві й вряди-годи кидаються на запізнілих перехожих. Пишучи ці уривчасті фрази, уявляю собі газетні заголовки, набрані жирним шрифтом.

Одного вечора я повернувся додому і виявив, що моє помешкання обікрали. Бракувало лише телевізора. Хтозна-чому, але з порога я подумав про крісло-гойдалку. Воно було на місці. Мабуть, просто не вмістилось у двері — надто широке, вносити мені його довелося через вікно. Цілий вечір я просидів у кріслі. Ема, повернувшись, почала дзвонити в поліцію. Марно. Ніхто вже не реагував на повідомлення про квартирні крадіжки. До дідька.