Жорж. - Природний роман та інші історії, Жорж.

Український читач має нагоду познайомитися з прозою Ґеоргі Ґосподинова — найбільш знаного у світі сучасного болгарського письменника.
Герой «Природного роману» потрапляє у круговерть життєвих невдач: розлучення з дружиною, бідність, самотність… Моменти життя головного персонажа, спогади про різних людей, країни, події, роздуми про начебто сторонні речі — ніби фрагменти мозаїки, з яких треба скласти цілісну картину. Це, разом зі збігом імен і подій, втягує читача у своєрідну гру, приковуючи його увагу до хитросплетінь сюжету.
До книжки увійшли також оповідання Ґеоргі Ґосподинова, написані у різні роки.

Ґеорґі Ґосподинов

Природний роман та інші історії

УДК 82-3(497.2)

ББК 84-4(4Б0Л)

Г 72

Переклад з болгарської: Остап Сливинський

Редакція: Ірина Давидко

Верстка та дизайн: Ірина Мамаєва

Ґосподинов Ґ.

Г 72 Природний роман та інші історії. — К.: Темпора, 2012. — 168 с.

ISBN 978-617-569-112-0

© Темпора, 2012

© Ґеорґі Ґосподинов, 2012

УДК 82-3(497.2)

ББК 84-4(4БОЛ)

Зміст

Форма і меланхолія

Остап Сливинський

6

Природний роман

11

Друга історія

148

Кристін махає з потяга

153

Восьма ніч

156

Історія з вокзалом

162

Білі підштанки історії

163

Форма і меланхолія. Остап Сливинський

Як виглядає постмодернізм у Східній Європі? Можна довго пояснювати, але краще розповісти невеличку історію.

Так от, один мій приятель вважає найавтентичнішим східноєвропейським постмодерністом свого сусіда, який ще в 90-х роках на перший свій солідний «заробіток» купив новенький чорний «Мерседес». А потім вирішив нарешті облаштувати вдома санвузол, щоб не ходити більше надвір до вітру, і перекрити дах, щоб не розставляти по вітальні тазики для дощівки. Тому «Мерседес» знадобився йому переважно, щоб возити гіпс і шифер. Іншого транспорту в нього не було. Відтоді я так собі й уявляю «постмодерну ситуацію» в наших краях — як дорогий лімузин, з багажника якого стирчить мішок цементу.

Прокляття посткомуністичної Східної Європи — не у безформності, а в тому, що форма і зміст традиційно живуть тут порізно. Повертаючись із подорожі, східноєвропеєць привозить додому форму. І тримає її переважно для гостей, як столовий кришталь у серванті, залишаючи зміст на кухні, для домашнього вжитку. Погано, коли хтось із чужих встигає помітити зміст — це як краєчок білизни, що вистромився з-під одягу. Східноєвропеєць вірить у форму, Форма — це форма його релігії.

*

Можливо, якраз через те, що постмодернізм у Східній Європі — на кожному кроці, на вивісках і ярликах, у стилі одягу і макіяжу, в назвах кав’ярень, ресторанів, нічних кіосків, перукарень і журналів, у культовій, житловій і офісній архітектурі, у плануванні міст, політичних спічах і щоденних газетах, тут майже нема постмодерної літератури. Точніше, вона є, але вона тут — щонайбрутальніший реалізм.

*

Тому достатньо просто констатувати: вперше я приїхав до Болгарії 1997 року, в один із найтяжчих років того десятиліття, рік економічного колапсу і гіперінфляції, про що я не знав — мені було дев’ятнадцять, і я не цікавився ні політикою, ні економікою. То була моя перша самостійна далека подорож, замість політики й економіки я шукав музики і пригод, я робив фотографії старим «Зенітом» (ні, не «Смєною», дорогий Ґеорґі, але я б посперечався, що краще) і почувався першовідкривачем. Я відчув Балкани на запах і смак у перші ж години, ще тільки-но переїхавши Дунай і вихилившись із вікна потяга, і дотепер упізнаю цей запах і смак будь-де, вві сні і наяву. Невелика місячна стипендія, яку я мав отримати по приїзді, була розбита на ще менші порції, і нам у страху перед новим витком інфляції виплачували її щотижня. Але ми все одно намагалися чимшвидше витратити ці гроші на все, що можна було купити.

На щастя, йшло літо, на базарах і розкладках з’являлося щораз більше овочів і фруктів, і ми спустошували прилавки, як сарана, щоб наповнити весь посуд, усі ванни й умивальники в студентському готелі яблуками, грушами, персиками і виноградом. Ми почувалися тоді, ніби якісь специфічно балканські Мідаси — усе, чого ми торкалися, перетворювалося на соковиті плоди.

Безперечно, форма у Болгарії в такій самій пошані, як і будь-де у Східній Європі. За кількістю «Мерседесів» на душу населення ця країна поступається, певно, лише Албанії, а за кічуватістю фасадів, обкладинок і вивісок, може, й попереду всіх. Але під цією сухозліткою є ще дещо, і ми тоді, влітку 1997-го, — поміж териконів з овочів і фруктів, які починалися відразу за нашим ліжком і тяглися до самого середмістя, поміж весіль з духовими оркестрами, які крокували просто посеред вулиці, незважаючи ні на які колапси й інфляції, поміж настирливих циганок, які говорили так швидко, що все теперішнє і майбутнє, всі наворожені наречені, гроші та «щастя, щастя» склеювалися в одну суцільну нерозбірливу масу, — відчули це дуже виразно. У глибині, під видимим життям, було життя інше, потужніше, незалежне від пошарпаних реклам на білбордах і сміттєвих баків, щодня ретельно обстежуваних на предмет чогось корисного, і що тяжчими були обставини, то впертіше те життя виходило на поверхню, лише обвітрювалося якоюсь відчайдушністю і меланхолією. Воно мало свої сезони, свої регулярні і незмінні періоди цвітіння і пригасання, після важкої зими («Мусить же хтось описати злиденну зиму 1997-го…») те життя вибухало звичайною радістю, ніби не було ще недавно демонстрацій перед Народним зібранням і поліційних акцій. Воно було як природа — наприклад, як дерево, що волею якихось невідомих для нього вітрів виросло на голій скелі, але знає свої деревні справи — регулярно випускає бруньки, скидає листя, плодоносить, розсіює насіння. Це життя було як вода, що сама очищується, як рана, що сама загоюється.

*

Тоді ще не було «Природного роману», він вийшов двома роками пізніше, в 1999-му, а я його прочитав іще пізніше, коли про цей твір у Болгарії вже говорили так багато, що не прочитати його було просто неможливо. Не пам’ятаю, звідки він у мене взявся, певно, хтось мені позичив; є такі люди, які завжди носять у сумці потрібні книжки і вручають тобі їх на прощання замість потиску руки. Обкладинка була стилізована під картонку з повирізуваними в ній прямокутними отворами, крізь які було дещо видно: фрагмент плетеного крісла, дерево, кішка, чоловіча голова, малюнок з атласу рослин. Деякі віконця були зачинені. На звороті обкладинки було написано різні речі в дусі: «постмодерна емблема 90-х», «перше в болгарській літературі серйозне розхитування певності…».

Хтось може собі уявити цей текст і як картонний ящик з віконцями — чому ні? Або як сервант із багатьма шухлядами, які одну за одною відчиняєш і з гуркотом зачиняєш назад, шукаючи якусь річ, яку дуже давно туди поклав. Може, й не туди, може, її й не було зовсім. Такі тексти, як «Природний роман», найбільше подібні