Наташа Голуб - Тінь над Дніпром, Наташа Голуб

Розділ 2.В очах — гроза

Через годину після прибуття поліції до під’їзду під’їхала темно-синя іномарка. З неї вийшла дівчина в темному пальті, з капюшоном, з-під якого вибивалися вологі пасма каштанового волосся.

Аліна Вербицька йшла швидко, рішуче, але в її очах було щось більше, ніж просто біль. Там була гроза. Справжня. Гроза з образи, страху і ненависті до невідомого, що відібрав у неї найближчу людину.

Максим стояв у дверях квартири, чекаючи.

— Ви хто? — різко запитала вона, зупинившись за кілька кроків. Очі в неї блищали.

— Оперуповноважений Гречаний. Я веду справу вашого батька. Пройдімо, — спокійно відповів він.

— Я не хочу “проходити”. Я хочу знати, що сталося. І чому мені подзвонили тільки зараз.

— Ваш батько… загинув. Ми припускаємо, що…

— Що він сам себе застрелив? — урвала його Аліна. — Ви серйозно?

Максим мовчав. Він бачив перед собою не просто доньку загиблого. Перед ним стояла дівчина, яка не вірила в жодне його слово — і, мабуть, ніколи не повірить.

— У квартирі були дві склянки. Ваш батько не був один. Ми шукаємо другу особу.

— Він би ніколи… — голос її затремтів. — Мій тато був сильним. Його могли змусити. Або підставити. Але не це. Не самогубство.

Максим подивився на неї уважніше. В її погляді було щось знайоме — те саме, що він бачив у дзеркалі багато років тому. Втрату. І бажання знайти винного будь-якою ціною.

— Ви хочете, щоб я знайшов, хто це зробив? — тихо запитав він.

— Я хочу правду, — прошепотіла вона. — І якщо ви не дасте мені її — я знайду її сама.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍