Moon Grey - Весна 2025, Moon Grey

І, здається, якраз він мене дуже гарно знав. Мабуть це про нього і про мене оте: «він її спалив на багатті ще 300 років тому і вона прийшла йому віддячити за це шлюбом».

-Сьогодні. От зараз, заберем в Ірки речі і переїдемо.

Мама Ірки тільки випила валідол, Ірка верещала від радості і пакувала мої речі. А батько Ірки телефонував «моїм», щоб повідомити про переїзд. Стопарик додаткового коньяку заважав йому точно сказати куди і з ким я їду, але дядько Василь запевнив мою маму, що ми повідомимо додатково. Особисто. А мобільних тоді ще не було і я уникла первісної кари батьків за самоуправство.

І от знову цей перший поцілунок і знову на відкритій позиції коридору. Ве без сорому перед дорослим сином. А він і не червонів, і не ховався.

Спало відчуття неспокою, тривоги та якогось ще поганого передчуття. Чоловік подихом та відлунням чогось важкого на серці видихнув: «чекай на мене».
Все як завжди.

Ось вечір. Вечеря готова. Робота моя та й його вже давно десь там за «після 17:00»  залишилась і я все чекала, займаючись домашніми справами.

Син сидів в комп’ютері.

- Що там, вже кажуть спати чи ще ні?

-Мам, ще ні.

- Вже перша ночі. Татко затримується, а я тобі кажу… - Я заодно перебирала на коридорнім столику речі, щоденник, сумочку, недавні яскраві квіти, які я не любила зрізані, а саме в ставчиках. Годинник, обручка….. посвідчення... РОЗПАЧ І БЛИСКАВКА, яка наче розколола мене навпіл. Блідість і …

-Син, де батько?

-Мам, тут… новини… Іловайськ. Але ти не переживай.

-Де він? Що ви приховали?

-Він там. Він супровід. Мам, він сказав, що це …

Я намагалась відновити дихання і втупилась в монітор. Новин тоді не було. Війни не було. Офіційно. Людей просто згодовували новинам. Ми дізнавались все по окремих каналах.

-Мам, - син торкнувся серця голосом і воно знову застукало, якось натужно, повільно, з хрипом, але стукало.

-Все добре. Раз татко сказав, то значить так і є. Я просто не зрозуміла. – І за мить праматеринське, - їсти будеш?

Я не обійняла сина. Нічого не відбулось. Ліля. НІЧОГО НЕ ВІДБУЛОСЬ! ЗРОЗУМІЛА?! НІЧОГО! ТРИМАЙ ЦЕ!

Я не підійшла до столика. Крик не допоміг би. Новини.

-Що там?

-«Труха» пише про обстріл.

Я кинула на карти і побачила смерть. Значить знову переломний момент.

…. Я згадувала і згадувала поцілунок. Я трималась за нього як за якір, який тримав мене отут на цій Землі РАЗОМ З НИМ. Це був перший поцілунок. Той, що до болі в секунду вп’явся зубами в губи. коли нас хитнуло одне до одного. Інші його поцілунки зараз були не важливі.  

-Мам, я не можу нічого більше знайти. Він сказав, що післязавтра взнаємо.

Тоді син ледь не втратив батька. А за кілька років, перебуваючи на мить від смерті, я ледь не залишила сина без матері. Ми говорили і говорили по телефону. Кожного вечора. Я розуміла прірву між нашими містами і увесь час слухала,і слухала сина. Він пережив біль втрати. Втрати, яка не відбулась. Бо ми пережили. Віра… вона така і  має бути? Попри все? Чи жадібні ковтки того, що не нажився разом?

Чоловік повернувсь зовсім сивим.

Я кричала і кидалась на нього, а він мовчав та усміхався. І тоді -третій перший поцілунок. Кожен поворот життя ми відзначали поцілунками. Їх було безліч, та саме такими вони і були. Кожен. Завжди першим.  

2021-й. Почався новий семирічний виток.

- Ліль, я бачила сон….

- Ліль, розклади…

Біль. Біль. Біль.  

Увесь Рід хвилею поринув, повіяв прОтягом і зрештою вивітрився, як і не було. Всі вони знову встали під велетенським дубом. В темряві. Тільки вона одна в світлій сукні в блакитний горошок чи квіточку.

- Дитино, ходи-но сюди. Візьми це.

-Що це? – Я спостерігала себе трирічну зі сторони. Це був не сон, а майже марення.

-Це круглик. Оберіг.

Війнуло і я прокинулась. Північна сторона. Якийсь гул. Осінь.

«Матусю, то наші чоловіки будуть зносити тягар в цім світі.» Така була трактовка сну.

Я визирнула у вікно, за сіткою роїлись оси. Цілий табун. Вперше за роки я бачила таке. Спокійно взяла спрей від мурах і вбила їх всіх. Вони попадали на виніс і одне за одним повільно сповзли геть. Вниз. Додолу, десь туди в прірву свого скаженого світу зла.

2022-й.

Розклад не показав, що він живий. Я не могла сказати їй про це. Бо я відчувала, що він живий і отут. Мертві енергії дають дуже гострий біль. Сни мене попереджали, щоб я не вплутувалась знову в ці енергії та я ігнорувала власний досвід. Мені так хотілось допомогти сестрі….так хотілось…. Вона шукала і шукала його. Бо бачила сон.  Він сказав, що вже йде геть і в нього мало часу. А я відчувала його поряд. Потім він снився їй і питав, чому вона його не впускає додому.

Прийшов до мене і сказав, що матір не хоче його впустити. І він пішов. Злий.

Я не знала, як мені бути і не хотіла впускати реальність, що він мертвий.

Скільки б ми не шукали, того окрорепортера скільки не кляли, що не віддавав документи… Клянучи ми додаємо їм життя. Бо такі енергії. Я відпустила це тільки зараз. Син сестри сказав, що він прийде з іменем. «М».

Останнього разу він прийшов. Сказав, що тепер рана в мене в грудях загоїться. Біль мине. Він холодом віяв, але тепер цей холод перетворювався на тепло в запалених легенях.
«Скажи мамі, я не знав, що загинув. Вибачся. І вибач.» Тіло віддали, миттєва смерть в груди. Тепер він ангел охоронець. Йому є кого охороняти.

2025-й.

- Де ти подів дзеркало?

- Нас бомблять. Сховав, щоб не посипалось.

- Я хочу його розгепати.

Він дививсь холодним поглядом на своє кохання, яке отут зараз стояло роззлючене від власного безсилля. Без магії, без чарів. Я відмовилась від усього, щоб зберегти власне життя в свідомості.

-Ліль. Ти хочеш не відчуттям, а викликом змінити Долю?

-Чорт. Ти прав. Я не витримаю.