Зигмунт Мілошевський - Зерно правди

Ця ідея виникла в нього, коли Мишинський збирав матеріал для дисертації в Головному архіві й зустрічав там напівбожевільних людей, які невміло шукали інформацію про своїх предків, намагаючись створити своє генеалогічне дерево. Одному хлопцеві Роман допоміг через жалість, якійсь дівчині — через її гарні груди, і нарешті, Магді, бо вона виявилася просто чудовою зі своєю генеалогічною реконструкцією, що нагадувала Древо Ісайї. Скінчилося все тим, що Магда та її генеалогічне дерево оселилися в нього на півроку. На п’ять місяців більше, ніж треба. Дівчина пішла від нього зі сльозами на очах та усвідомленням, що її прапрабаба Цецилія була байстрючкою, бо в 1813 році її принесла хрестити повитуха.

Тоді Роман вирішив, що можна скористатися цією генеалогічною скаженівкою, і почав продавати свої навички користування архівами. Реєструючи підприємницьку діяльність, він наперед захоплювався тим, як стане детективом історії, і йому й на думку не спало, що назва фірми «Золотий корінь» спричиниться до того, що кожен, буквально кожен клієнт спершу поцікавиться, чи це має щось спільне з китайською медициною, а потім невдало пожартує на цю тему.

Яку «чорних» детективних романах, спершу Мишинський переважно чекав на телефонний дзвінок, утупившись у стелю, проте клієнти зрештою таки з’явилися. Часом випадкові, іноді хтось його рекомендував, тож охочих прибувало, та, на жаль, це не були довгоногі брюнетки в спокусливих панчохах. Передусім приходили відвідувачі двох типів. Перший — закомплексовані окулярники, на чиїх обличчях вимальовувалося питання «Ну, що я тобі такого зробив?» У житті їм не надто повелося, тож вони сподівалися відшукати його сенс і цінність у давно спорохнявілих предках. Покірно і з полегшею, наче сподіваючись цього удару, вислуховували інформацію про те, що вони нічиї нащадки, і зникали.

Другий тип — тип Неволіна — від початку заявляв, що платить не за те, аби довідатися, що в роду були п’янички-фурмани й гулящі дівки, а за відшукання гербової шляхти й місця, куди можна повезти дітей і показати їм, мовляв, тут був маєток, у якому дід Полікарп лікував завдані йому під час повстання рани. Повстання могло бути будь-яке. Спершу Роман намагався бути максимально відвертим, та потім вирішив, що все-таки в нього приватна фірма, а не дослідний інститут. Якщо шляхта в родоводі означала премії, щедру винагороду й нових клієнтів, що ж, нехай! Якби хтось запрагнув створити образ колишньої Польщі лише на підставі результатів його пошуків, то легко дійшов би висновку, що всупереч сподіваному, це не край простих селян, а справжніх панів чи принаймні заможних міщан. Попри різні натяжки, Роман ніколи не брехав, просто шукав серед далеких родичів доти, доки не знаходив якогось шляхтича.

Найгірше було наштовхнутися на єврея. Історичні аргументи про те, що в міжвоєнній Польщі десять відсотків населення становили саме євреї, у зв’язку із чим, особливо на теренах Галичини або колишнього Королівства Польського можна було натрапити на предка юдейської віри, нікого не переконували. Із Романом таке сталося двічі. Першого разу його просто виматюкали, за другим Мишинському замалим не натовкли пику. Спочатку він аж нетямився від здивування, потім, подумавши кілька днів, дійшов висновку, що клієнт — наше все. Зазвичай єврейське питання він зондував під час першої ж розмови, і якщо виявлялося, що ця тема викликає надмірні емоції, був готовий затаїти можливе існування Іцика. Проте це траплялося надзвичайно рідко: далися взнаки наслідки Голокосту.

І ось, будь ласка, у документах дев’ятнадцятого століття виринає така собі Маріанна Неволіна, дівоче прізвище Квітневська. Не завжди, проте часто бувало, що прізвища, які походили від назв місяців, нерідко виявлялися прізвищами вихрестів, бо саме цього місяця відбувалося хрещення. Так само, як і ті, що походили від назв днів тижня чи починалися з «Нова». Прізвище Добровольський могло свідчити, що хтось із предків добровільно змінив юдейську віру на християнську. Романові подобалося уявляти, що за такими історіями стояло кохання, бо люди, маючи перед собою вибір — релігія чи почуття, обирали друге. А що католицизм був тоді панівним віросповіданням, то зазвичай на нього й переходили.

Власне, Мишинський міг би й закинути цей слід, бо однаково здивувався, що задокументовані корені Неволіна сягають такої давнини. Але, по-перше, йому було цікаво, а по-друге, дратував цей пихатий йолоп, що розмахував перед ним перснем-печаткою з місцем для майбутнього герба.

Роман відкрив у лептопі одне зі своїх основних знарядь — зісканований «Географічний словник Королівства Польського та інших слов’янських земель», монументальну працю з кінця XIX століття, де було описано кожне село в межах Речі Посполитої до поділу. Знайшов слово «Двікози», і довідався, що це було село на 77 хат і 548 душ та маєток по священику. Жоднісінького слова про єврейську громаду, зрозуміла річ, якщо пам’ятати про заборону оселятися євреям на теренах, що належали костьолові. Отож, якщо Маріанна походила з тамтешньої родини вихрестів, то шукати треба в Сандомирі або Завихості. Переглянув скани й дізнався, що в Сандомирі було 5 єврейських заїздів, синагога, 3250 католиків, 50 православних, 1 протестант і 2715 юдеїв. Зате в Завихості з 3948 душ юдеями була 2401 особа. Багатенько. Глянув на мапу. Інтуїція підказувала йому, що шукати треба саме в Завихості.

Відкинув думку, що марнує час, встав, зробив кілька присідань і скривився, почувши хрускіт у колінах. Тоді вийшов із читалки. Клацнув вимикачем у темному коридорі, але нічого не змінилося. Клацнув іще двічі. Нічого. Невпевнено роззирнувся. Хоча він і звик проводити ночі в архівах, та все ж відчув неспокій. «Геній місця», — прошепотів Роман, подумки кепкуючи над власною схильністю до фантазування.

Знову нетерпляче клацнув вимикачем, і після кількох спалахів, а тоді сходову клітку залило мертвотне світло люмінесцентних ламп. Роман глянув униз, на готичний портал, що провадив з адміністративної частини до архіву. Перехід виглядав, м’яко кажучи, непривітно.

Мишинський кахикнув, щоб порушити тишу, і рушив униз із думкою, що пікантності до справи Неволіна і його прапрабаби, у дівоцтві Квітневської, додасть той факт, що Сандомирський архів містився в будівлі синагоги вісімнадцятого століття. Читальний зал і кабінети працівників знаходилися в добудованому до храму будинку кагалу, де зараз розташувалася адміністрація гміни. Самі документи займали головне приміщення синагоги, одне з найцікавіших місць, які Романові довелося бачити за свою кар’єру детектива.

Він спустився вниз і штовхнув важкі, інкрустовані гвіздками залізні двері. У ніздрі вдарив горіховий запах старого паперу.

Стара молитовна зала мала форму великого куба, який оригінальним чином пристосували для потреб архіву. Посередині приміщення звели ажурну конструкцію, яка складалася зі сталевих драбинок, сходів та, передусім, полиць. Конструкція була хіба що трохи меншою від зали,