Шепіт Оповідачки - Межа , Шепіт Оповідачки

Я стала, підійшла до дверей кабінету.
Натиснула на ручку й відчинила їх, шукаючи поглядом пару.

Чоловік та жінка сиділи поруч на диванчику в коридорі — трохи напружено, але тримаючись купи.
Так сідають ті, хто ще вірить, що можуть бути разом. Або ті, хто не навчився сидіти окремо.

Катерина тримала руки складеними на колінах — акуратно, мовби приготувалася чекати стільки, скільки буде потрібно. Іноді її пальці торкались рукава його светра — легкий, майже непомітний жест прив’язаності чи потреби в опорі.
Олександр сидів поруч трохи відсторонено — погляд ковзав стінами, він був зібраним, стриманим, трохи скутим.

Молоді. Але вже дорослі настільки, що їхнє мовчання не здавалося юнацькою образою чи втомою. Скоріше за все — чоловік та дружина.

— Олександре, Катерино, проходьте, будь ласка, — озвалася я тихим, спокійним голосом.

Вони підвелися майже одночасно. Трохи розгублено, трохи з полегшенням. Як ті, хто нарешті дочекався своєї черги — або свого вироку.

Двері кабінету м’яко зачинилися за їхніми спинами. І почалася історія, яку вони ще самі, можливо, не вміли розповісти до цього моменту.